Сепаратисти чекали на нас за три дні до того, як ми увійшли у Іловайск - командир батальону "Донбас"

В серпні 2014-го року в Іловайському котлі загинули 366 солдатів, 128 опинилися у полоні, ще 158 воїнів вважаються зниклими без вісті. Самі ж воїни, яким вдалося вийти з оточення, говорять, що втрат було значно більше.

"Росіяни відкрито дивувалися з потужності нашої армії, коли дізнавалися, що воюють в Іловайську із застосуванням артилерії проти групки українців усього лише із стрілецькою зброєю. Але сили були не рівними", - розповідає "Знай" командир 1-го взводу 1-го відділення батальйону "Донбас" Олександр Дейнега з позивним "Чуб".

Сам "Чуб" був у гущі боїв з самого початку штурму Іловайська. На війну він буквально втік від молодої дружини.

"4 травня я одружувався, а 25-го вже записався добровольців до батальйону "Донбас". Довелося збрехати, що мене мобілізували, щоб піти на фронт. Не міг сидіти вдома, коли на мою країну напали", - говорить Олександр.

Розповісти, як штурмували Іловайськ рік тому і як вибиралися з котла "Чуб" погодилася охоче.

"Лише інколи вибухи можуть заважати. Ви не звертайте уваги. Ми під Маріуполем стоїмо, росіяни по селищу Лебединське луплять з САУ", - попереджає "донбасовець" під час телефонного інтерв'ю.

"У Іловайськ їхали на добу, яка розтягнулася на місяць"

Місто було стратегічно важливим, оскільки розташовується у 25 км на схід від Донецька. І перехід Іловайська під контроль української армії дозволив би завершити блокування терористів у Донецьку.

Взводу "Чуба" дали наказ зайти до Іловайська 10 серпня, щоб зробити розвідку боєм.

"Нам потрібно було дізнатися які опорні пункти там стоять, кількість супротивника та їх бойове забезпечення. Нам на допомогу прийшли підрозділи "Шахтарськ", "Дніпро-1", "Правий сектор". Розвідка не обдурила, там були багато російських терористів та попередні дані були применшені, - згадує наш співбесідник. – На підступах до міста моє відділення, яке складалося з дев'яти людей, прийняло бій проти 30-40 сепаратистів. Ми втратили чотирьох хлопців. Але з їх боку загиблих було більше – ми показали на що здатні. Захопили транспорт, який потім у боях нам дуже допоміг, – дві броньовані машини "Приватбанку". А ПС добув собі взагалі танк".

Вже 17 серпня Олександру поступив знову наказ висуватися на Іловайськ.

"Я запитав, на скільки днів брати матеріального забезпечення і боєприпасів. Мені відповіли, що лише на добу. Але тоді ніхто не знав, що ця "доба" розтягнеться майже на місяць, - говорить "Чуб". – Ми йшли через село Багатопілля, де стояли артилеристи Збройних сил. До нас прикріпили чотири бойові машини 93-ї бригади". На цей раз опір був мінімальним, наших обстрілювали мінометами. Але ці точки вдалося подавити і зачистити половину міста до вечора" (Іловайськ умовно ділиться на дві половини залізничною колією).

"Прийшов наказ - чекати підкріплення. Ми виступали як штурмовиками. Наступного дня була повинна зайти підмога від Міноборони. Ці війська мали залишитися тримати зачищені нами позиції. Але 19 числа не дочекалися підкріплення. Навпаки нам дали завдання зачистити другу половину міста. Лише після цього підійдуть танки і вся інша техніка. У нас була лише стрілецька зброя, гранатомети і одна ЗУ, - продовжує "Чуб". - Сумнівів не було, що нас залишать там. Адже ми не один населений пункт зачищали, і знали, що за нами йшли вояки з важкою технікою".

Бій тривав до пізнього вечора і тоді вже стали розуміти, що підкріплення не квапиться добровольцям на допомогу.

"Тоді й був поранений наш комбат Семен Семенченко. Він розглядав карту з командирами взводів, а поруч розірвався снаряд від АГС. Я бачив особисто його поранення, у нього дуже серйозна рана була під лівою лопаткою, поряд з серцем. Окрім нього, ще троє були поранені", - продовжує Олександр.

20-го числа преса вже шуміла про те, що наші хлопці ведуть бої з сепаратистами в Іловайську з однією стрілецькою зброєю і немає підкріплень. Наступного дня заголовки пістрявили, що прийшли на виручку батальйони "Дніпро" і "Миротворець".

"Але якщо батальйон налічує 900-1200 людей, то до нас зайшли 40 солдатів "Дніпра", а з "Миротворця" - 30. Кожен ранок годували сніданками, що вже наближається наша бронетехніка", - говорить "Чуб".

23 числа розвідка "Донбасу" доповіла, що вони в кільці, та ще у подвійному – збройними силами Російської Федерації!

Місцеві від обстрілу ховалися разом з нашими солдатами

Пастка, яку розставили російські терористи, закрилася. На День Незалежності, 24 серпня вони проявили себе у всій "красі" - пресували з усіх боків, летіли "Гради" та "Урагани".

"Весь день просиділи у підвалах. А що ми могла з нашими автоматами зробити?! – говорить "Чуб". – Разом з нами місцеві сиділи в підвалі школи, де ми базувалися. Їх залишилося не багато, може до 30 людей. В основному, це жінки, діти й пенсіонери. Цікаві люди. Деякі підтримували, деякі нічого не говорили нам. Була одна жінка років 35. У неї була 6-річна дочка Аліна. Та жінка якось нам почала розсипатися на комплементи, як вона чекала нашого приходу, як вона сподівається і вірить нам. А потім її Аліна підійшла і сказала: "А ми бачили, як вчора ваші фашистські літаки бомбили". Що тут скажеш? На звільнених територіях все ще продовжують віщати пропагандистські канали Росії - там 40% людей вірить, що ми прийшли вбивати за російську мову".

"Але були просто неймовірні люди. Пам'ятаю, як 19 числа під час зачистки території у двір з хати вийшла бабуся на двох милицях, якій було 86 років і винесла нам гарячих перепічок. Говорить, мовляв, почекай, синок, ще в хатині смажаться, своїм солдатам передаси. Я ж говорю: "Бабуся, а ви хоч знаєте, кого ви годуєте?". А вона: "Та що ж я своїх українців не впізнаю!", - ділиться з нами "Чуб".

Прорив з оточення

До вечора Дня Незалежності добровольці почули рух. Виявилось, сепаратисти везли на платформах артилерію. Залишатися у місті не було сенсу, потрібно було вирушати.

"Я говорив своєму командирові "Філіну" (він взяв командування після поранення Сеченченко . – "Знай"), що немає сенсу сидіти тут і втрачати в день по декілька людей. Але він відповів, що ми сцикуни. Ми і раніше йому говорили, що сепаратисти перекривають останні дороги відступу. Він не реагував", - зітхає Олександр.

Читайте також: Савур-Могила: "Кадирівці кричали: Виходь, житимеш! - ми мовчки стріляли у відповідь"

Нарешті лише 29 серпня поступив наказ вирушати з Іловайська. Бійці виходили через Багатопілля.

"Ми бачили, як приїхав до нас військовий уазик з російським офіцером, який вів переговори про "зелений коридор". Сказали, що зможемо вийти лише, якщо здамо зброю і всю техніку. Всі відмовилися це робити. Ми намагалися прорватися, але як в тирі нас розстрілювали з танків і мінометів. Півтори сотні людей втратили під час прориву. Потім помітили село Червоносельськ, що складався з восьми будинків в один ряд. Там закріпилися і тримали оборону, вдалося знищити вісім бронемашин ворога. А на наступний ранок з нами на зв'язок вийшли росіяни, попросили про перемир'я, щоб вивезти убитих – вони навантажили три КАМАЗи своїх 200-х", - говорить Олександр.

Полонені росіяни

Поки виходили, наші воїни встигли зловити вісім полонених росіян. З ними були військові квитки, які підтверджували, що вони контрактники.

"Вони на камеру нам все розповіли, що готували пастку. Виявляється, нас чекали за три дні до того, як ми зайшли в Іловайськ – окопалися і знали, що йти будуть добровольчі батальйони. Звичайні солдати щиро вірили, що вони в Ростовської області на навчаннях. Говорили, мовляв, чого ви фашисти залізли до Росії! Коли відповідали їм, що це територія України, то сильно дивувалися. А ось сержантський склад прекрасно знав, що знаходяться в Україні. Говорили всі одне і те ж, що їм дали наказ, що за "навчання" в Україні їм платять потрійну зарплату, що у них кредити, - говорить Олександр. – Полонені були дуже слухняні, адже їх здивуванню не було меж, коли вони взнали, що проти їх танків і арти воює купка українців з автоматами. Та ще так шинкують! Їм же сказали, що добровольці це селяни, які зброї у руках не тримали. Але коли вони побачили, як наші хлопці з 300 метрів підповзають з РПГ і розстрілюють танки, були реально налякані!"

Полонені були нашим козирем у переговорах, адже ми мали близько 50 людей важко поранених. Домовилися, що віддаємо полонених, а нас випускають. До речі, серед захоплених нами був син якогось російського офіцера. Коли приїхали до нас забирати полонених - здивувались, що ми не робили як вони або чеченці – не відрізали вуха або пальці. Тоді командир сепаратистів з позивним "Ліса" дав "слово російського офіцера", що нас не чіпатимуть. Поранених відправили до Дніпропетровська, а потім нас узяли в полон і відправили до підвалів донецького СБУ. Всіх 118 людей, – говорить Олександр. – Деяким пощастило, їх незабаром обміняли. А я просидів більше чотирьох місяців у полоні".

Олександр говорить, що до худоби в селах краще ставляться, ніж росіяни до полонених. Годували рідко і невеликими порціями, щоб бійці були постійно голодними. У суп доливали солярку, а в кашу досипали пісок. Постійні допити і побиття. "Чубу" пощастило - його менше били, ніж інших.

"Нас якось вишикували і колишні наші полонені показували пальцями на тих українських солдатів, які обзивали їх або били. На мене вказали, і сказали, що я до них ставився добре. З тих пір мене не чіпали. Навіть коли приходили охоронці серед ночі, щоб познущатися над кимось, мене залишали в спокої, - говорить воїн.

Читайте також: "Неможливо звикнути до того, що твій побратим повільно помирає поруч"

Іншим пощастило менше – наших хлопців били так, що потім на ноги не вставали тижнями - опускалися нирки після знущання. Наприклад, прив'язували скетчем кип'ятильники до рук і включали його в розетку, щоб руки смажилися.

На обмін приїхали колишні російські товариші по службі

Серед "донбасівців" проти російських окупантів воювали і росіяни. У полоні просиділи з нашими хлопцями троє таких. Як говорить "Чуб", для агресорів вони були зрадниками і їм добре діставалося у полоні.

"У мене є побратим, командир протитанкового взводу, позивний "Лермонтов", він росіянин. Коли приїхала делегація, щоб нас обміняти, серед росіян був колишній його товариш по службі. Вони впізнали один одного. Російський офіцер підійшов до "Лермонтова" і став говорити, що він зрадив батьківщину, тобто Росію. А наш боєць відповів: "У мене батьківщина це Україна. А що ти робиш в моїй країні?". Окупант зам'явся і пішов".