Інклюзивна освіта в Україні: як це працює у садочках, школах, ПТУ та університетах

Інклюзивна освіта увірвалася в життя вчителів так само неочікувано, як і для батьків. Перші не знали, де взяти на це ресурси. Другі не розуміли, в які двері стукати і як реагувати на відмови. Ми вирішили прояснити ситуацію, аби хоч трішки допомогти і тим, і іншим.

Інклюзивна освіта: з чого все почалося

Більшість юристів натякають, що стартували зміни із важливих законів, котрі були ухвалені в 2016-му. Правки в положення "Про освіту" регулювали хоча б мінімально це питання, але не давали точного інструментарію.

Всі вони глибоко помилялися. Основи рівності закладені в головному документі світу: "Загальній декларації прав людини" (1948 рік). Після Другої Світової міжнародна спільнота зрозуміла: так далі тривати не може, всі повинні проживати на планеті комфортно, не шкодячи один одному.

Пізніше, коли згадали про права жінок, афроамериканців, ЛГБТ, разом із ними захищатися на вулиці вийшли і люди з особливими потребами. А чому ні? Подумали вони, якщо хіппі, панкам та представникам різних рас можна, а чим відрізняємося від інших ми?

Це і дало поштовх тому, що мільйони нарешті усвідомили: не можна ігнорувати когось, тільки за те, що він "не такий, як ти". Почали опікуватися і дітьми, нарешті, після років "спецкласів" та примусового психологічного лікування (хоча язик не повернеться його так назвати). Такий досвід активно підтримували Німеччина та Ізраїль. Вони жили за принципом: пожаліти можемо, вивести на наш рівень – ні. Як результат, цілі натовпи дітей з аутичним спектром, з особливостями поведінки та сприйняття світу опинилися за бортом.

Вони не могли ні навчатися, ні знайти нормальну роботу. Тобто держава перетворила їх на "утриманців" без права на гідний розвиток.

Інклюзія в Україні

Наші закони – це суміш досвіду Британії та США, де все більш гуманно, ніж у Німеччині. Принцип "гроші ходять за дитиною", звісно, непоганий, але чи працює він?

Як запевнила співавтор закону "Про освіту", яка і впровадила базові засади інклюзії, Олеся Миськів, головна проблема – "більшість дозволяє собі не сприймати меншість". Хоча вчителі і батьки можуть створити комфортні умови для дитини. Це не просто, судячи з того, що дізнався портал "Знай.ua".

Загалом, як діє система?

Звернення до Інклюзивно-ресурсного центру (супровід дитини до 18 років, підбір оптимального навчального закладу, допомога із дефектами мовлення, рухами – відправляється необхідний спеціаліст у школу, садок, ПТУ, чи вищий навчальний заклад)

Звернення до дирекції школи (маючи на руках висновок ІРЦ ви вимагаєте позачергового зарахування своєї дитини)

Дирекція пише прохання у мерію, звідки виділяють кошти на доплату вчителям (20% від ставки) та обладнання робочого місця дитини (35% від бюджетного мінімуму, виданого саме на одну дитину державою)

Допомагаєте у соціалізації разом з вчителями (батьки мають право бути особистим асистентом дитини, за умови подання заяви, вас реєструють як штатного працівника, але на відміну від вчителів не платять)

Дивіться: особливі діти

Асистент вчителя та асистент дитини

Дуже цікаві посади, до речі, про які школи, судячи з досвіду чули, та одним вузом. Свого часу законодавчо визнали, що асистента педагога потребують чимало дітей з особливими освітніми потребами. Відтоді ця діяльність має великий попит.

Асистент учителя — людина, яка допомагає гармонізувати роботу класу (17–30 учнів) та дитини з особливими освітніми потребами. Приміром, усіх школярів слід готувати до спілкування та взаємодопомоги, розуміти специфіку проблем їхнього однокласника. А йому варто допомагати влитися у спільну роботу, давати посильні завдання, презентувати результати. Така допомога вимагає меншої кваліфікації, ніж у вчителя, не потрібно вищої педагогічної освіти.

Достатньо ЗНО та 120-годинних курсів. Проте асистент вчителя не має права вести уроки або адаптувати програму, а лише виконує адаптаційні завдання вчителя.

Зовсім інша посада — особистий асистент дитини, зазвичай працює пенсіонер чи студент, який допомагає саме школяру — сприймати завдання (наприклад, за вад слуху чи ментальних порушень), дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, заспокоюватися (скажімо, за аутизму). Про цей вид допомоги батьки мають подбати самі: оплачувати асистентів дитини або звернутися до благодійних фондів (у більшості випадків фінансують саме вони).

Дивіться: інклюзивна освіта в Італії

Що не так із новими правилами?

Звісно, як почитаєш закони, охоплює радість за діток – ну нарешті, зможуть нормально навчатися, але не все так просто. Пояснимо на кількох прикладі. Три роки поспіль одна з мам, котра виховує дитину з аутизмом, відправляє її до садочка Деснянського району столиці.

Там вихователі колись запропонували їй перейти на інклюзивне навчання. Мама зраділа, побігла до ІРЦ, там поглянули на дитину : "ну все з вами ясно" і відправили до спецкласу. Коротко: спецклас – це принцип "окремо від всіх", а інклюзія – це якраз "всі з усіма". Тобто незалежно від складності школа може сформувати групу не більше трьох дітей в одній. Там будуть і дітки, котрі пересуваються на візку, і школярі (чи студенти) із синдромом Дауна. Не важливо.

ІРЦ тоді ще переживала часи початку реформ, боялися розформування, тому "панькатися" з мамами не хотіли. Працювали за відомою схемою, і це було вигідно, тому що спеціальні класи активно фінансує місто. А от на інклюзію гроші виділяються в обріз. Кожного для вихователі таких дітей брати не наважуються. І таких як ця киянка, чимало.

Батькам треба знати:

Ваша дитина може навчатися у садочку, школі, ПТУ, інституті, держава передбачає все

Багато меценатів можуть погодитися допомогти вам і профінансувати навчання

Діти мають право брати участь у діяльності поза навчанням (літні табори при школі, оздоровчі табори – з вами їде спеціаліст та багато іншого)

Якщо мер міста не виділив кошти, перейдіть на індивідуальне навчання до кінця року. Замовте фінансування зверненням на наступний рік, за цей час вашій дитині підготують місце і спеціаліста. Переважно бюджет урізають влітку, так як останні шість місяців більш затратні, тому намагайтеся прийти раніше)

Не бійтеся звертатися у вищі конролюючі органи (Управління освіти, Міністерство освіти і науки)

Залучайте волонтерів (спеціалістів на всіх не вистачає, а студенти педагогічних закладів погодяться задля практики. Крім того один педагог чи вихователь при бажанні може пройти кілька курсів і за отримання винагороди від держави працювати "за трьох" – в ідеалі, це можливо. Хоча поки система недоопрацьована)

Дирекція навчального закладу не має права (!!!) вам відмовити. Запасіться аргументами із законодавства, повірте, це спрацює.

Дивіться: Інклюзивна освіта. Як виховувати та навчати дітей з особливими потребами

Перспективи інклюзивного принципу у вищій школі

За статистичними даними з 2,5 мільйонів студентів вітчизняних навчальних закладів I-IV рівнів акредитації, трохи більше 10 тисяч - люди з особливими потребами. На практиці це менше 1% від загальної кількості людей з інвалідністю працездатного віку (до 40 років).

Єдине, на що сьогодні спромігся уряд – включення до переліку категорій, що отримують так звані "соціальні стипендії" дітей з інвалідністю І-ІІІ груп. Решта питань вирішуються у форматі адміністрації окремих ВНЗ або місцевої влади. Зокрема, деякі українські ВНЗ навіть декларують певну спеціалізацію роботи з окремими групами людей з інвалідністю.

Наприклад Київський політехнічний інститут декларує ефективність роботи зі студентами із вадами слуху. Національний педагогічний університет ім. Драгоманова одним з перших в Україні почав розробляти цільові навчальні програми для студентів з інвалідністю (Науково-методичний центр освіти та соціальної реабілітації осіб з обмеженнями життєдіяльності).

Тривалий час, була спроба створення навіть спеціалізованого ВНЗ, який би працював насамперед у сфері інклюзивної освіти.

Щорічно в університеті навчається близько 6 % студентів з інвалідністю, тоді як по Україні – близько 0,04 %. Найбільшу групу серед них складають студенти із захворюваннями опорно-рухового апарату, із вадами слуху, зору та захворюваннями нервової системи.

Цей ВНЗ пішов шляхом укладання спеціалізованих угод про співпрацю (а відповідно і фінансування) з рядом представників місцевої влади. Зокрема так було у Києві, Миколаєві та Рівному. Про цей випадок трохи нижче. Скажемо лише, що у всіх цих випадках, цільова співпраця з місцевою владою супроводжувалась скандалами.

Проте за офіційною статистикою, більшість студентів з інвалідністю навчається все ж таки у державних ВНЗ – 55%. І тільки 27% людей з інвалідністю навчається у різноманітних приватних навчальних закладах І-ІV рівня акредитації.

Що далі?

За скромними прогнозами, все повинно "налагодитися" за 5 років. Принаймні, так стверджують законотворці. Система повинна врахувати всі недоліки попередніх років, буде перерозподіл фінансування на основні категорії (поки не ясно, чого ще не вистачає школам та інститутам повністю.

Але все залежить не тільки від депутатів і вчителів. Більша відповідальність досі лежить на плечах батьків. Як це не складно, але їм доведеться ще довго "оббивати пороги" інстанцій і стукати у двері закладів із проханням взяти дитину.

Спробуйте провести виховні бесіди у середовищі, куди потрапили син чи донька. Ставлення до людей з особливими потребами також передається через реакцію вчителів, тому їм треба пояснити, чому не варто боятися. Батьківські збори і інформативні лекції допоможуть вам об'єднати зусилля.

І наостанок хотілося б показати найкращий приклад саме вчительської, а на материнської уваги до особливих діток.

Кінсі Френч, викладач у школі для дітей із синдромом Дауна у Кентукі запросила своїх учнів на весілля.

"Вони для мене як родина. Це мій перший клас, тому я не могла пережити такий особливий день без них", - до таких слів, здається нічого додати.