Фантастична країна Ліліпутія з відомого твору Джонатана Свіфта "Подорожі Гуллівера", виявляється, має справжній прототип - крихітне поселення в провінції Хорасан на сході Ірану.
Селище Махунік, що лежить за 75 км на захід від афганського кордону, існує тут вже понад півтора тисячоліття. Воно відоме, як селище, в якому живуть іранські ліліпути.
Більшість його жителів - афганці, але все одно їх називають саме іранськими ліліпутами. Село заслужило таку репутацію завдяки маленькому росту жителів і їхнім крихітним домівкам. Маленький зріст передавався тут з покоління в покоління. Зараз, звичайно, жителі Махуніка вищі за своїх предків, але якщо прогулятися вулицями селища, то можна помітити сліди мініатюрного життя махуніканців.
З найближчої гори Махунік виглядає, як галявина, усіяна грибами. "Гриби" - маленькі будиночки з вузькими дверними отворами. Чужинець відчує себе тут справжнім Гуллівером.
Масштабне березневе підвищення пенсій: 2300 отримають не всі
Багатогодинні черги до ТЦК відміняються: у "Резерв+" запрацювала довгоочікувана функція
Хто не виконає вимоги ПФУ – залишиться без пенсії: кому призупинять виплати
Долари з "заначки" можуть розчарувати: почали діяти нові правила обміну валюти
2005 року неподалік від селища виявили муміфіковане тіло дитини лише 25 см завдовжки. Відкриття дало підставу вважати, що в цій віддаленій області Ірану, яка разом із Махуніком складається всього з 13 невеличких сіл, колись було стародавнє "місто гномів".
Згодом з’ясували: мумія була тілом передчасно народженого немовляти, яке померло приблизно 400 років тому. Втім, науковці переконані, що минулі покоління мешканців Махуніка були дійсно набагато нижчі середнього зросту. Ще століття тому зріст більшості мешканців Махуніка не перевищував одного метра.
Дослідники говорять, що таке можливе через часті близькоспоріднені шлюби, бідність щоденного раціону, в якому були відсутні білок і вітаміни, а також через сліди ртуті в питній воді.
Недоїдання було чи не основною причиною затримки росту. Скотарство у цій засушливій, кам’янистій пустелі було практично неможливим. Єдине, що вдавалося виростити поселенцям, це ріпа, зерно, ячмінь та фрукт ююба, схожий на фінік.
Основою харчування жителів Махуніка були прості вегетаріанські страви, як-от "кашк-бенех" (напій із сироватки та фісташкових горіхів, що ростуть в горах) та похтік (суміш сушеної сироватки та ріпи).
Найбільш дивним у харчуванні жителів Махуніка була їхня абсолютна байдужість до чаю — однієї з найважливіших традицій іранської кухні, що є також ознакою гостинності.
Будівництво шляхів та поява транспортних засобів у середині XX століття дозволили мешканцям села харчуватися більш різноманітно. Вони почали вживати в їжу харчі з інших регіонів Ірану, насамперед рис та курку.
Сьогодні більшість мешканців Махуніка мають середній зріст, але про мініатюрну статуру їхніх предків й досі нагадують будинки в поселенні.
З майже двох сотень кам’яних та глиняних помешкань Махуніка майже половина - 70 чи 80 - є дуже низькими. Висота цих будинків лише 1,5 - 2 м заввишки. А є й будинки з висотою стелі близько 1,4 м.
З іншого боку, невеликі будинки було легше обігрівати взимку та охолоджувати влітку, і вони були практично непомітними на тлі навколишнього краєвиду, захищаючи, таким чином, мешканців від небажаних прибульців.
Зараз тут живуть близько 700 мешканців. Люди похилого віку доживають в своїх будинках по-старому, з гасовими лампами та вогнищем.
Будинки в селі досі несуть в собі елементи неолітичної архітектури. Колір будівель відігравав велику роль, здалеку їх було неможливо виявити серед гір.
У селі є школа. Вечорами молодь навчається у місцевій мечеті на богословів. Телевізорів в будинках немає, в селі вважають їх диявольським проявом.
Як повідомляв портал "Знай.ua", справжні ліліпути зіграли дивовижне весілля. Вони стверджують, що їхнє спільне життя почалося з казки.