Що стає звичним за рік життя в Америці: як їсти піцу у Нью-Йорку та неочікувані місця продажу пива

У цьому фото – дуже багато. Мій останній погляд ("крайній" – як полюбляють наразі говорити, але мені це не подобається – я ж не сапер і не парашутист) на маму, друзів і аеропорт рідного міста. Тут мені дуже страшно. Дуже. І я поки не усвідомлюю, що роблю крок не тільки на трап літака, але і абсолютно в інше життя. Минув рік. Страшно подумати – рік! Рік? Хіба лише рік? Та ні, більше! По відчуттях – набагато більше. Втім, якщо рік – то саме час розповісти про те, чому ж я навчилася за цей період.

– Я все так само погано розмовляю англійською, зате можу відрізнити китайський акцент від індійського, індійський – від мексиканського, а також з імовірністю 90% визначу, чорна чи біла людина говорить зі мною по телефону. Але, так – моя англійська за рік просунулася дуже слабко. У цьому підступ Нью-Йорка – якщо ти "плаваєш" у мові – завжди легко зможеш знайти друзів і роботу серед "своїх". У підсумку – з американцями доведеться зустрічатися лише епізодично, а твій англійський так і залишиться на найнижчому побутовому рівні. Так що "свіжоприїхавшим" доводиться вибирати – комфорт або розвиток. Я поки на роздоріжжі, і питання "Де знайти англомовного співрозмовника?" так для себе й не вирішила.

– Я зовсім забула, що прати білизну можна вдома. Тут машинки в будинках – рідкісне явище. У великих будівлях часто є кімнати для прання, жителі ж приватних будинків возять білизну до пральні. Коштує це недешево, тому кинути в машинку блузку, тому що вона "злегка несвіжа" – небувала розкіш, а відповідь "Перу" на питання "Чим займаєшся?" автоматично означає, що людина буде зайнята ще пару годин. Хоча, якщо чесно, відповідь буде скоріше за все "Роблю лондрі". Але про це наступний пункт.

– Я дуже швидко навчилася і зараз із великими труднощами переучуваюся говорити на цьому страшному "бруклінському діалекті" – суміші російських і англійських слів. "Я їду в трейні, мені треба подивитися ще апартамент в одному білдінгу, потім у мене зустріч із лойєром, ввечері треба пікапнути лондрі і пізніше збираюся йти на дейт", – приблизно так розмовляє половина Брукліна. І багато хто з цих людей цілком культурні. Просто чіпляється ця зараза надто вже сильно, я і сама б'ю себе щоразу по губах, і все одно раз у раз ляпаю щось подібне. І, так, до речі, у мене з'явився акцент.

– Я вмію вибирати авокадо і манго, знаю, що означають зелені цятки на папаї, і де продаються кращі в Брукліні драгон-фрут. Купити взимку полуниці для мене не розкіш, а економія, а апельсини не бувають несолодкими ніколи. Я знаю, що м'ятний чай смачно пити з кокосовим молоком, а ще краще – із сумішшю кокосового та мигдалевого, і намагаюся, щоб вони завжди були у мене в холодильнику. Я періодично роблю смузі, бо вдома "завалялося занадто багато фруктів". Я люблю додавати в нього кейл, насіння чіа і свіжий ананас, який, до речі, тут завжди стиглий. І ви навіть не уявляєте, як же мені все це подобається!

– У мене сильно змінився гардероб. Я часто з тугою дивлюся на блузки та сарафани, привезені з дому, і розумію, що одягну їх від сили раз за сезон. За рік я купила собі більше пар кедів (або кед – як їх назвати у множині?), ніж за все життя. Нещодавно у мене порвалися улюблені джинси, і я – справді жах – пішла в той самий магазин і купила собі ТАКІ САМІ. При цьому я посилено борюся з бажанням носити щодня тільки їх. "А чого це ти в треніках? – Ну так ми ж тут по-місцевому, по Брукліну". Бруклін, щоб ви розуміли, за розміром, як Харків. Але, живучи тут, наполегливо вважаєш, що "в місто" ти вибираєшся, тільки коли їдеш у Манхеттен (ми так і кажемо: "Поїдемо в сіті"), все інше – ніби за хлібом вийти. При цьому самі речі тут, безсумнівно, дешевші. У всякому разі, щодо зарплат. Якщо у мене поганий настрій – я, навіть не замислюючись, йду і купую нову блузку, якщо зовсім поганий – сукню. Знаючи правильні місця і вміло використовуючи систему знижок, це можна робити практично непомітно для свого бюджету.

– Я знаю, якщо мені треба їхати на 6-му поїзді в Бронкс, то швидше за все буде, якщо я сяду на В, потім на Бродвей-Лафаєт перескочу на 6-й, потім на Юніон-сквер пересяду на 5-й або 4-й, тому що вони йдуть, як експреси, і на 125-й знову перебіжу на 6-ку. Фууух... Ой, вибачте. Загалом, я дуже-дуже добре тепер розбираюся в метро і можу вас запевнити – все там зрозуміло! Просто треба, щоб тебе півроку помотало то в Манхеттен, то у Квінс, то у Бронкс – і ти приручиш різнобарвного спрута, а ще привчишся дивитися повідомлення МТА (Metropolitan Transportation Authority) в "Твіттері" – чи немає ремонту або затримки на твоєму маршруті.

– Якщо треба купити пляшку вина на вечір – бігом-бігом, встигнути до 9-ї! Ну, максимум до 10-ї. Далі – майже всі лікерки закриваються. І адіос, амігос, ви залишилися без допінгу. Ну, в крайньому випадку, завжди можна купити пива в цілодобовій аптеці. Так. Пива. В аптеці. Ви не помилилися. Аптека в Америці – це тобі і гастроном, і магазин промтоварів – усе в одному. Кажуть, раніше тут навіть сніданки подавали, та й наразі у деяких можна розжитися кавою з булочкою.

– Їсти я тепер можу в будь-якому місці. На ходу зжувати шматок піци? Та запросто! Завертаєш її трубочкою – і вперед. Сісти на лавочці і з'їсти обід із коробочки? Без проблем! Якщо ти не звикнеш до такого способу життя, то помреш від голоду. Розсиджуватися за довгими ланчами – непробачна розкіш для ньюйорківців, що постійно біжать.

– До всіх цін, які бачиш, – додай іще. Це горезвісний місцевий sales tax – податок на продаж. Зазвичай він становить 9% від покупки, але іноді його зовсім немає, і ціна залишається незмінною, тому поки ти не дійшов на касу, скільки реально тобі доведеться заплатити – не зрозуміло. Ну і так – в кафе та ресторанах тут ПРИЙНЯТО давати чайові. Ну, тобто не тільки, коли обслуговування сподобалося, але і просто так. Усім. До речі, не тільки офіціантам. Перукарям. Манікюрницям. Таксистам. Усім.

– Я звикла, що посилки мені приносять під двері. По суті, для тих, кого відразу тремтить від одного слова "шопінг", Америка – ідеальний світ. Додому тобі привезуть усе, що захочеш. Наприклад, велосипед. Або матрац із ліжком. Це те велике, що замовляла я. Приходиш додому – а коробка стоїть під дверима, чекає. Так, іноді трапляються крадіжки. Але це все ж швидше рідкість.

– До океану пару зупинок на метро? Або 15 хвилин на велосипеді? Круто – скажете ви. Ага. Раніше я думала – буду їздити туди щодня! Ну добре – через день! Ну добре – кожні вихідні! Ага. Щас. Півроку я взагалі прожила на самому березі – і за весь цей час вибиралася побродити набережною раз десять від сили. Звикаєш швидко, хоч він і прекрасний, і щоразу, коли я все ж туди добираюся, я собі обіцяю – ось тепер їздитиму сюди кожен день! Ну добре – через день...

– Чи хочу я додому? Важке питання. Я хочу обійняти маму. Друзів. Собаку. Хочу знову з'їсти улюблену піцу з грушею і дор блю на літньому майданчику кафе, що на моїй вулиці. Хочу пити вино з розкритими вікнами і видом на місто. Хочу потріщати з колегами в курилці. Купити букетик білих троянд у бабусі на розі. Хочу... Це навіть сниться мені, часто. Та й тут я вперто шукаю куточки, схожі на дім. Але ж саме тим і прекрасний Нью-Йорк, що тут їх МОЖНА знайти. Дивовижне і, на мою думку, унікальне місце на землі, де кожен, за бажання, може відчувати себе вдома. Рік тому я стояла і дивилася на статую Свободи, розмовляючи з нею по-жіночому і умовляючи: прийми мене, а? І, по-моєму, вона це зробила. Рік! Політ нормальний! Далі – буде тільки цікавіше, впевнена!

Лідія Калініна, спеціально для Знай.ua