Українська ідея Михайла Грушевського

Сучасна Україна навряд чи була б такою, якою ми її знаємо, якби не наукові праці і політична діяльність Михайла Сергійовича Грушевського. Сьогодні виповнюється 150 років від дня його народження. Портал "Знай.ua" згадує життєвий шлях і спадщину великого вченого і політика.

Студент із козачого роду

Михайло Грушевський народився на території сучасної Польщі, в містечку Холм. Його батько походив зі старого козацького роду на прізвище Груша, а мати була із "нових дворян". Дворянство отримав її батько і дід Михайла Захарій Іванович Оппоков за особливі державні заслуги.

Дитинство Грушевський провів у роз'їздах. Сім'я жила то в Ставрополі, то у Владикавказі. Але в підсумку, за протекцією діда, Михайла зараховують до Київського університету ім. Св. Володимира, де він і зацікавився історією. Майбутньому голові УНР дуже пощастило з наставником. Ним став відомий історик, археолог і етнограф Володимир Антонович, під керівництвом якого Михайло ще в студентські роки написав ряд наукових робіт.

Після закінчення університету талановитий учений іде працювати на кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де вперше починає серйозно цікавитися політикою. Він навіть вступає до лав Української націонал-демократичної партії разом зі своїм хорошим знайомим Іваном Франком. Але політика відволікає Грушевського від науки. У ту пору він уже почав писати свою монументальну працю "Історія України-Руси", тому і вирішив зосередитися на наукових дослідженнях.

Можливо, Михайло Грушевський так би й залишився істориком, якби не революційні події в Росії 1905 року, які були сприйняті українською інтелігенцією як перший сигнал ослаблення Імперії. У 1907 році Грушевський бере участь у створенні нелегального Товариства українських поступовців. Товариство стояло на ліберальних позиціях і про незалежність України поки і не думало. Йшлося про просту автономію.

Проте, царська "охранка" спочатку бере Грушевського на олівець, а з початком Першої світової війни заарештовує і близько року тримає під замком. Побоюючись, що сепаратист буде заважати і вести незаконну діяльність поблизу фронту, Михайла відсилають спочатку до Симбірська (за іронією долі - на батьківщину Леніна), а потім - до Казані.

Так би Грушевський і поневірявся по чужих краях, але грянула Лютнева революція 1917 року, і в повітрі "запахло" свободою. Він приймає рішення повернутися в Україну.

Глава УНР і соціаліст-революціонер

У березні 1917 року, на наступний день після відречення Миколи II від престолу, у Києві починає терміново формуватися Українська Центральна Рада (УЦР). Про незалежність тоді ще говорили обережно, але намагалися створити місцеву адміністрацію, щоб зрозуміти, як діяти далі в хаосі, який охопив усю Російську Імперію.

Грушевського заочно обирають головою УЦР. Не дивлячись на те, що зараз Михайла Сергійовича часто називають першим Президентом України, такої посади він ніколи не займав. По прибутті до Києва він зближується із Українською партією соціалістів-революціонерів, які, з одного боку, стояли на лівих позиціях і підтримували "повсталі трудящі маси", а з іншого - збиралися відстоювати, як мінімум, автономію для України. Грушевський до останнього вів жорстку полеміку із Тимчасовим урядом в Росії, домагаючись якомога ширшого спектру свобод і прав для своєї країни.

Але жовтень 1917 року все змінив. З більшовиками, які прийшли до влади у результаті перевороту, ніякої полеміки вже вести не вийшло б, тож УЦР на чолі із Грушевським у терміновому порядку проголошують III і IV Універсали, у яких оголошують про створення незалежної держави - Української Народної Республіки.

Поки більшовики були зайняті війною на інших фронтах, Грушевський намагався скликати Всенародні збори, які мали остаточно сформувати органи влади в республіці. Але історія розпорядилася інакше.

Не дивлячись на те, що критики Грушевського часто звинувачують його у співпраці із німецькими військами, що залишалися на території України, справжнім союзником німців виявився майбутній гетьман Павло Скоропадський. На німецьких багнетах він і прийшов до влади. Монархіст Скоропадський декількома розчерками пера знищує всі демократичні завоювання, яких домоглися у країні Грушевський і його соратники.

Після цього, Михайло Сергійович переходив на нелегальне становище, трохи пізніше - переїжджає до Кам'янця-Подільського. А після того, як у Києві остаточно утвердилася радянська влада і стало зрозуміло, що це вже надовго, - їде в еміграцію. Живе у Празі та Відні, продовжуючи займатися науковою діяльністю і працювати над своїми книгами.

Грушевський в СРСР

До 1923 року про відомого історика раптово згадують більшовики і, не дивлячись на те, що в минулому він був їхнім ворогом, запрошують у новостворену Академію наук до Києва. Грушевський якийсь час вагається, але у підсумку приймає пропозицію.

Часи в Україні тоді були порівняно, як би зараз сказали, ліберальні. Комуністи проводять політику "коренізації", українська мова та історія вивчаються в школах і університетах, тож роботи у Грушевського у той період було немало. Звичайно, Михайлу Сергійовичу не подобалась політика більшовиків у багатьох громадських і державних сферах, але він вважав, що хоч так зможе послужити Україні.

Але переворот усередині самої більшовицької партії і фактичний прихід до влади Сталіна сплутав всі карти. Політика "коренізації" оголошується помилковою, починаються гоніння на будь-які прояви національної культури або науки. Вже до 1929 року майже всі комісії, створені Грушевським при Академії наук, закриваються, а на нього самого здійснюється надзвичайно сильний тиск, його погляди критикуються.

У пошуках правди Грушевський приїжджає в Москву, але тут все стає ще гірше. У 1931 році його арештовують як учасника неіснуючого "Українського націоналістичного центру". Але трапляється диво. Після довгих двох років слідства і вибивання зізнань, Михайла раптово випускають. Причому у кримінальній справі слідчий чомусь вкаже, що іі припинено у зв'язку зі смертю обвинуваченого.

Але Грушевський був живий. І помер тільки в 1934 році від сепсису після невдалої операції, яку йому робили в Кисловодську.

Масштаб особистості

Незважаючи на те, що Грушевського, як і всю Центральну Раду, часто лають за надмірну м'якість і неготовність до викликів громадянської війни (частково це навіть справедливо), переоцінити роль особистості Михайла Сергійовича в історії України складно.

Це був перший великий політик-ліберал, який умів знаходити спільну мову як із правими радикалами, так і з частиною лівих. Це був історик, чия концепція держави України, викладена ним у монументальній праці "Історія України-Руси", стала базою для розуміння українцями власної історії. І це боєць, який, не будучи людиною військовою, все одно до останнього відстоював свої погляди на минуле, сьогодення і майбутнє України.

У наші дні, коли українці, як і сто років тому, намагаються будувати демократичну європейську державу, досвід Михайла Грушевського залишається вкрай актуальним.