Похмуре свято: день народження Путіна в день смерті Політковської

Читаючи заголовки російських видань, мимоволі починаєш розуміти, що сьогодні настав великий день для всіх росіян, день, якого вони чекали і до якого, вочевидь, готувалися весь рік - день народження президента Російської Федерації Володимира Путіна. І лише для малого числа жителів північного сусіда України це день затьмарений подією ще більш великою. Для тих небагатьох, хто сьогодні згадує про людину, яку ще за життя називали "совістю нації", тих, хто в день 10 річниці смерті принесе на її могилу улюблені квіти Анни Степанівни Політковської - соняшники. І поки всі інші будуть лише ​​уявляти, як 64-річний іменинник святкує своє особисте свято державного масштабу "з друзями і рідними", ці не численні згадають, що втратила їх країна в особі Політковської. До них, приєднаються і співробітники реакції порталу "Знай.ua", які вважають, що смерть Анни Степанівни багато в чому переросла в трагедію національного масштабу і для України.

Дочка Мазепи

Майбутня російська журналістка, правозахисниця і письменниця Політковська, що стала настільки широко відомою вже після заміжжя, в дівоцтві носила набагато більш відоме прізвище - свого батька, радянського дипломата Степана Федоровича Мазепи, уродженця Чернігівщини і співробітника місії Української РСР при ООН. Народжена в Нью-Йорку, де в той час її батьки перебували на дипломатичній роботі, Анна, мабуть, змогла увібрати в себе "дух свободи", якого так не вистачало жителям СРСР. Звичайно, наївно вважати, що так це і було, проте про певний символізм цього факту її біографії особливо сперечатися не доводиться. За словами близьких друзів сім'ї Мазепи, Степан Федорович до самої смерті був одним з головних прихильників громадянської позиції своєї дочки, збирав все її публікації, робив вирізки, по праву пишався Анною. На щастя для нього, він не застав вбивства своєї молодшої дочки, оскільки помер за 9 днів до цього від інфаркту.

Спадщина Політковської

Сильна і вільна в душі жінка, ймовірно, потрясла всю сім'ю, коли обрала зовсім не жіночу професію військового кореспондента, пройшовши стежками обох Чиченських воєн. У своїх статтях вона розповідала про жахи і звірства, які штовхали її батьківщину дедалі глибше в безодню системної кризи, яка багато у чому визначили нинішній стан Росії. Вона намагалася дізнатися і донести до співвітчизників правду про вибухи будинків у Москві (1999 рік), трагедіях Беслана і "Норд-Ост". Її матеріали лягли в основу 47 кримінальних справ, що призвели до справедливого покарання їх фігурантів. Ім'я Анни Політковської, можливо, як ні кого іншого (за винятком, хіба що, Юрія Щекочихіна і Владислава Лістьєва), можна вважати загальною назвою, "голосом серця і розуму" російського суспільства.

Чому я не люблю Путіна

Але, ймовірно, найбільшої сміливості і доблесті вимагав від неї інший вчинок. Анна Політковська була серед тих небагатьох, хто насмілився критикувати самого президента Федерації Володимира Путіна і одного з його найближчих соратників - Рамзана Кадирова. Щоб зрозуміти, чого це могло їй коштувати, наведемо кілька уривків з книги Анни Політковської "Путінська Росія" (PUTIN'S RUSSIA), яка вперше вийшла в Великобританії за 2 роки до смерті автора в 2004 році. Пряма мова:

"За що я не злюбила Путіна? Ось за це і не злюбила. За простоту, яка гірша за крадіжку. За цинізм. За расизм. За нескінченну війну. За брехню. За газ в "Норд-Ості". За трупи невинно убитих, які супроводжують весь його перший термін. Трупи, яких могло й не бути.

Путін, випадково отримавши величезну владу в свої руки, розпорядився нею з катастрофічними для Росії наслідками. І я не люблю його, тому що він не любить людей. Він не терпить нас. Він зневажає нас. Він вважає, що ми - засіб для нього, і тільки. Засіб досягнення своїх особистих владних цілей. І тому з нами можна все - грати, як йому заманеться. Що нас можна знищувати, як заманеться. Що ми - ніхто. А він - хоч і випадково влізши наверх, але нині цар і бог, якому ми повинні поклонятися і боятися його.

За що я не злюбила Путіна? За те, що йдуть роки. Влітку - вже п'ять років, як почалася друга чеченська війна заради того, щоб Путін вперше став президентом - і все ніяк не закінчиться.

Я часто думаю: чи Путін людина взагалі? Або залізна мерзла статуя? Думаю, і не знаходжу відповіді, що людина".

Одне вбивство і 8 років розслідувань

7 жовтня 2006 року, між двох днів народження своїх головних візаві (Рамзан Кадиров (5 жовтня 1976), Володимир Путін (7 жовтня 1952), чотири дев'ятиміліметрові кулі, випущені з пістолета Макарова, перервали життя Анни Політковської. Правоохоронним органам і судам потрібно було 8 років, щоб покарати "винних". Перебравши десятки версій, посадивши і випустивши десятки людей, влітку 2014 року, коли на сході України вже повним ходом йшли бойові дії, рішенням Мосміськсуду до відповідальності за смерть Політковської притягли п'ятьох людей. Визнаний організатором злочину Лом-Алі Гайтукаєв і безпосередній виконавець Рустам Махмудов були засуджені до довічного ув'язнення в колонії особливого режиму. Їх подільники брати Махмудови і колишній співробітник міліції Сергій Хаджікурбанов - отримали 14, 12 і 20 років відповідно.

Сторона звинувачення в особі прокурора Анни Семененко залишилася задоволеною рішенням суду. Правда, з таких була вона одна. Сторона потерпілих, в особі сина Анни Політковської Іллі, має на цей рахунок протилежні погляди. За його словами, справу неможливо вважати закритою, поки на волі залишається головний винуватець вбивства - замовник цього злочину.

Що не встигла зробити Анна Політковська

Заставши при житті події, що відбувалися на Майдані незалежності в 2004 році (Помаранчева революція), Анна Політковська висловила своє захоплення силою українського народу, здатного відстояти свої права. До Революції гідності і подальших бойових дій на сході України, на жаль, вона не дожила. Однак, як стверджував в одному з інтерв'ю Ілля Політковський, якби його мати була зараз жива - "Вона неодмінно була б на передовій, в гущі подій. Відстоювала б правду і справедливість, як робила це все своє життя".

Мрія Політковської

Письменник Анна Політковська залишила після себе солідний літературний доробок - книги "Подорож в пекло. Чеченський щоденник", "Друга чеченська", "Чечня: ганьба Росії", "Путінська Росія", "Росія без Путіна" і "Російський щоденник". Ці книги були об'єднані своїм драматизмом, трагічними ситуаціями, в які потрапляли їхні головні герої. Однак головною мрією Ганни Степанівни, про яку вона якось згадувала, була на надія те, що прийде одного разу день, коли вона напише оптимістичну книгу, яка закінчиться тим, що в Росії відбудеться щось подібне до Майдану.