Містичний Лермонтов: передбачення та неймовірні збіги

Рівно 175 років тому куля, випущена кавалергардом Мартиновим, забрала життя одного з найяскравіших і найталановитіших поетів свого часу, Михайла Юрійовича Лермонтова. Його особистість та життєвий шлях до сих пір оточують чутки, загадки і суперечки. Для когось він був одним з найбільших російських поетів, який, за висловом імператора Миколи I "міг замінити нам Пушкіна", а для когось - магом та містиком, над фігурою якого досі тяжіє прокляття. Портал "Знай" розповідає про смерть поета і її вплив на всіх нас.

Цікава нумерологія

Як говорив Шерлок Холмс, коментучи схожість безпутного Хьюго Баскервіля та його нащадка, не менш безпутного натураліста Степлтона: "Ось так почнеш вивчати фамільні портрети й повіриш у переселення душ".

Якщо зіставити роки народження та смерті Лермонтова з іншими історичними датами, то недовго й увірувати в горезвісне "лермонтівське прокляття". Судіть самі, поет народився в 1814 році. Через сто років після його народження почалася Перша світова війна, яка назавжди змінила обличчя Європи, а для Росії закінчилася революцією. Поет Владислав Ходасевич згадував, що ще в 1912 році якась жінка сказала йому такі слова:

"Ось згадаєте моє слово, навіть ювілею його не відзначать як слід: що-небудь завадить. За життя мучили, смерть образили, після смерті сімдесят років пам'ять його приносили в жертву пам'яті Пушкіна - і вже як-небудь та трапиться, що ювілею Лермонтова не буде ... "

Читайте також: 10 діячів мистецтва, що не повернулися зі своїх фронтів

Чи треба говорити, що з початком війни ні про які ювілеї поетів не могло бути й мови? До речі, революцію Лермонтов передбачав. Ще 16-річним юнаком він написав свій знаменитий вірш "Пророцтво", який починається так:

"Настане рік, Росії чорний рік,
Коли царів корона впаде;
Забуде чернь до них свою любов,
І їжа багатьох буде смерть і кров;"

Сторіччя загибелі поета теж не пройшло для його нащадків гладко. 1941 рік говорить сам за себе. СРСР вступив у Другу світову війну, яка забрала мільйони життів.

У 1964 році, тобто на 150-у річницю від дня народження Лермонтова, Анна Ахматова в розмові зі своїм секретарем Анатолієм Найманом зазначила, що:

"Це Лермонтов. У його річниці завжди щось страшне трапляється. У сторіччя народження, в 14-му році, Перша світова, в століття смерті, в 41-м, Велика Вітчизняна. Сто п'ятдесят років - дата так собі, але й подія незначніша. Але все-таки з небесним знаменням ... "

Подія і правда вийшла незначна, всього лише зняли з посади генсека Микиту Хрущова, і Радянський Союз почав повільно наближатися до епохи брежнєвського застою. Цікаво, що б сказала Ахматова, доживи вона до 1991 року. 150-річчя загибелі Лермонтова і, по черговому неймовірному збігу, розвалу Радянського Союзу.

Двохсотріччя Михайла Юрійовича в 2014 році ми "відзначили" смертями на Майдані, війною на Донбасі і, годі й казати, неймовірним сплеском тероризму та локальних військових конфліктів по всьому світу.

Залишається сподіватися, що 175-річчя виявиться зовсім незначною датою і в цей рік на нас не чекають нові катастрофи. А до 2041 ми встигнемо щось придумати. Як мінімум, гарненько підготуватися.

До бар'єра!

Обставини дуелі, яка стала фатальною для Лермонтова, все ще не цілком очевидні. В основному з тієї причини, що його опонент Мартинов і обидва секунданта на суді давали плутані покази, явно містифікуючи події. А вже за 175 років подробиці дуелі обросли такою кількістю чуток і домислів, що зрозуміти справжній ланцюг подій вже дуже складно.

Але деяку картину того, що сталося відновити можна. Як відзначають друзі поета, у Лермонтові жило дві різні людини. З близькими він був милий, ввічливий і дуже співчутливий. Палко любив свою бабусю, з якою був нерозлучний аж до 1835 року, а потім вів постійне листування. Але потрапити в це коло наближених було дано далеко не всім. А ось з іншими поет не церемонився. Він хамив, підтрунював, глузував, писав епіграми та доводив до сказу окремих жертв регулярними потоками образливих жартів.

Перша його дуель з сином французького посла де Баранта сталася саме через постійні образи, які француз знести не зміг. Але тоді здавалося, що все обійшлося. Поета хоч і заслали на Кавказ, це тільки дало йому новий поштовх до творчості. Подейкували, що молодий де Барант був просто поганым стрільцем.

А ось відставний майор Микола Мартинов не промахнувся і влучив поетові прямо в груди. Причини для дуелі були всі ті ж. Як розповів сам Мартинов під час слідства:

"З самого приїзду свого в П'ятигорськ, Лермонтов не пропускав жодного випадку, де б міг він сказати мені що-небудь неприємне. Гостроти, шпильки, глузування на мій рахунок одним словом, все що тільки можна досадити людині, не торкаючись до його честі. Я показував йому, як умів, що не має наміру служити мішенню для його розуму, але він робив ніби не помічає, як я приймаю його жарти. Тижнів зо три тому, під час його хвороби, я говорив з ним про це відверто; просив його перестати, і хоча він не обіцяв мені нічого, віджартовуючись і пропонуючи мені, в свою чергу, сміятися над ним, але дійсно перестав на кілька днів. Потім, взявся знову за старе".

Читайте також: Викрадено череп Шекспіра

Уже за радянських часів з'явилася версія, що насправді смерть Лермонтова була підлаштована самим імператором Миколою Павловичем. Нібито, стріляв не Мартинов, а стрілок з кущів. Але ніяких серйозних доказів цієї версії немає. Так, імператор не любив поета і критично відгукувався про його творчость. Але треба зробити ремарку, що імператор вважав себе великим критиком літератури і так само невтішно відгукувався про творчість Пушкіна, Гоголя, Чаадаєва і навіть самого Йоганна Вольфганга Гете. Та й, тим більше, згідно зі свідоцтвом наближених, заслання на Кавказ Микола вважав достатнім покаранням для зухвалого поета.

Хоча і смерть Лермонтова монарха не засмутила. Він навіть сказав "Собаці - собача смерть", але після тривалої і, мабуть, не дуже приємної розмови зі своєю сестрою Марією Павлівною, пом'якшав та особисто простежив, щоб Мартинова було покарано за вбивство поета.

Сам же Михайло Лермонтов пішов від нас у ті сфери, де ніяким імператорам та відставним майорам його було вже не дістати. Він і зараз живе серед нас, і говорить крізь свої вірші та поеми. До речі, смерть свою він теж примудрився в загальних рисах передбачити на початку свого вірша "Сон":

"В жар полудня в долині Дагестана
У грудях з кулею лежав незрушний я;
Курилася іще глибока рана,
По краплі кров точилася моя."