Кардіохірург: не треба боятися бути донором після смерті

Днями кардіохірург Борис Тодуров пересадив харків'янину Павлу Дорошко механічне серце. Сам лікар запевняє - механіка не замінює справжнього серця, а може лише відстрочити пересадку донорського органу на кілька років.

Чи потрібен Україні новий Закон "Про трансплантацію органів" - "Знай" розпитав у Бориса Тодурова.

"Ми дуже сподіваємося, що ситуація в плані трансплантології незабаром зміниться. Адже ми досі користуємося законом від 1999 року, в якому прописано - для того, щоб взяти донорський орган у людини, потрібно обов'язкова згода його родичів. Хіба це правильно, коли доросла людина не може сама розпоряджатися своїми органами, так само, як своїм майном? У нас немає таких механізмів, щоб я міг самостійно розпорядитися своїми органами. Тут дуже показовий досвід Білорусії. Там існує презумпція згоди - тобто я можу бути донором органів за замовчуванням. А якщо я не згоден - я заздалегідь вношу свої дані в реєстр незгодних. От і все. Білоруси за останні роки в 40 разів збільшили кількість операцій з трансплантації. Що характерно - і ніяких кримінальних скандалів немає, як у нас. У нас же регулярно в ЗМІ піднімається тема "чорних трансплантологів", які нирки відрами продають - ну це ж смішно", - розповів кардіохірург.

- Багато наводять в приклад досвід Білорусії. Як там ввели трансплантацію на законодавчому рівні?

- 4 моїх пацієнти в минулому році поїхали в Білорусію і їм всім вдало пересадили серця. Заплатили по 150 - 250 тис. доларів. І не з власної кишені - у людей таких грошей немає. А з державного бюджету. Чому це все не можна робити у нас і економити величезні гроші?

Просто не кожен зараз пам'ятає, що ми з вами платники податків і держбюджет формується за наш рахунок.

Ще один позитивний ефект в Білорусії - у них зникли черги на діаліз. Тисячі людей, які страждали на ниркову недостатність і перебували на діалізі, повернулися до повноцінного життя, стали платниками податків. Гемодіалізні центри закрилися, зупинилася закупівля дорогого обладнання та апаратів для цих центрів. У нас за статистикою на діалізі перебувають люди у віці до 40 років - держава змушена їх утримувати, платити пенсію, закуповувати препарати і апарати. Тільки на діалізі при прийнятті відповідного закону можна було б заощадити величезні суми.

- Уже 2,5 року новий закон про трансплантологію знаходиться в режимі очікування. Чому?

- Хіба тільки цей закон в режимі очікування? У нас багато хороших і правильних ініціатив в режимі очікування. Все тому, що в країні немає стабільності, немає узгоджених дій у Верховній Раді, в уряді. Змінюються фахівці, змінюється уряд, змінюється міністр в Міністерстві охорони здоров'я. А єдиної команди, яка щось би просувала - немає. Ми, фахівці і кардіохірурги підготували закон і зараз зустрічаємося з усіма фракціями - розповідаємо, пояснюємо, говоримо, що це потрібно країні і людям. І потрібно це не для нас - у нас своєї роботи вистачає. Трансплантологія - це дуже важкий хліб. Кардіохірургу простіше зробити 100 операцій на відкритому серці, ніж зробити одну трансплантацію. Після звичайної операції хворі виписуються через тиждень і мінімум кілька років відчувають себе добре. А після трансплантації у мене починається справжній головний біль - за пацієнтом потрібно стежити, лікувати його, стежити, щоб все працювало, виходжувати його, пилинки з нього здувати. Тому цим можуть займатися тільки ентузіасти, які люблять свою роботу. Тому і трансплантологів у нас можна перерахувати по пальцях.

- Якщо приймуть закон про трансплантологію - де Україна візьме фахівців?

- Ми підготуємо фахівців. Просто сьогодні їх нема на чому готувати - немає матеріалу. Ми сьогодні робимо поодинокі трансплантації. За останні 7 років в Україні не було жодної пересадки серця. Тому немає навіть таких операцій, щоб показати майбутньому фахівцеві що і як робиться. Приймуть закон - фахівці з'являться, запевняю. Візьміть досвід сусідньої Білорусі, або Польщі. Ми ось їздили в Польщу, потім до Німеччини, подивилися, як ставлять механічні серця і зробили те ж саме в Україні. Чисто технічно в таких операціях немає проблеми - хорошому кардіохірургу вистачить місяця або двох стажування закордоном. Свою першу операцію з пересадки серця я робив після тримісячного стажування в Німеччині, наприклад - і все нормально.

- Розкажіть про своїх пацієнтів, яким пощастило і яким Ви все-таки пересадили серця в Україні?

- Мій перший пацієнт з пересадженим серцем - Едуард Соколов живе в Харкові вже 13 років після операції. Ми часто з ним листуємося в Фейсбуці. Живе з родиною, дочекався онуків. Під час пересадки йому було десь близько 40 років. Я радий, що він виховав дочку, був весь цей час чоловіком, батьком, а зараз і дідусем, прожив повноцінне сімейне життя. Мені здається це дуже гуманно, дати людині, котрій залишилося пару місяців, можливість прожити 12 або 15 років. А є випадки, коли з донорським серцем люди живуть і 25 років.

Сергій Маценко живе в Кобеляках на Полтавщині вже 10 років з пересадженим серцем.

Це всього двоє чоловік, яким я пересадив серце. Ще двоє померли. Один прожив 10 днів з пересадженим серцем - у нього була печінкова недостатність і ми не змогли його врятувати, хоча сама трансплантація була зроблена добре. Другий хлопець з Вінницької області помер через 1,5 року після пересадки - я б сказав, що помер він від бідності. Він був великим хлопцем, держава платила йому 500 грн. пенсії і йому не вистачало - він весь час хотів їсти. Батька у нього не було, мати працювала прибиральницею. Щоб якось виживати він влаштувався адміністратором в комп'ютерний клуб - а йому після пересадки не можна було тривалий час знаходиться в погано провітринному приміщенні, де до того ж, велике скупчення народу і можна підхопити інфекцію. У підсумку він заразився вірусною інфекцією і пізно приїхав до нас.

Більшість пацієнтів з пересадженим серцем живуть тривалий час повноцінним життям. А на Заході навіть роблять повторні пересадки серця - коли одне донорське серце вичерпує свої запаси міцності.

- Не вщухають розмови про реформи в медицині. На Ваш погляд - з чого варто було б почати?

- Медицина - це дуже тонкий інструмент, який можна намалювати в формі трикутника. На нижньому щаблі знаходяться пацієнти, а на верхівці цього трикутника - чиновники і влада. А між ними, на передовій знаходяться медики, які ніби як на лінії оборони і борються з хворобами. Так ось, щоб медики могли "воювати" на передовій їм потрібен надійний тил - тобто держава. І якщо ми на передовій - лікуємо, рятуємо, зберігаємо життя, то держава повинна нас забезпечити. Нормальними лікарнями з світлом і теплом, медикаментами, обладнанням. Захистити нас юридично і соціально. Я, наприклад, регулярно оперую людей з гепатитом або ВІЛ-інфікованих, але на сьогодні ні я, ні безліч моїх колег не захищені нічим. Привезли людину з травмою, мені потрібно влізти в грудну клітку, аналізи ще не готові і я не знаю. Чи є у нього ВІЛ чи ні. Тисячі лікарів по всій Україні ризикують за зарплату в 2 - 3 тис. грн. Хіба це правильно?

Люди йдуть до нас не від великого щастя. До мене не приходять запросити мене на весілля або пригостити шоколадкою - до мене йдуть з бідою. У нас хіба що до акушерів йдуть з радощами. І раз ми на передовій - будьте люб'язні дати нам зброю, бронежилети і патрони, засоби аеророзвідки і багато чого іншого.

- Я пам'ятаю вислів одного з генералів армії, що став вже крилатим: "А броники добудете собі в бою". Давайте зробимо страхову платну медицину в такому випадку?

- У нас неправильне уявлення про страхову медицину. Страхова медицина не означає, що кожен хворий повинен заплатити за себе готівку. Адже ми з вами платники податків. Ми отримуємо зарплату, платимо податки. З наших податків найняті люди, чиновники, яких ми найняли спеціально для того, щоб вони розпоряджалися нашими грошима, та зобов'язані виділити певний відсоток, який йде на медицину. У розвинених країнах ця сума коливається від 9 до 12%, іноді 20% із загального бюджету країни. Наші чиновники чомусь вирішили, що нам з вами досить буде 3%. І наше завдання вийти і сказати: Хлопці, нам мало 3%. Дайте нам 9% або 12%. Тому що у нас накопичилася величезна заборгованість за 25 років - і по лікарнях, і по обладнанню та з підготовки кадрів в медицині, і по виписці журналів, які потрібні доктору, щоб себе розвивати, і по амбулаторіям, і по транспорту. Ми з вами експлуатуємо спадщину Радянського Союзу. Тому давайте виділимо на медицину 12%, тому що цей запас міцності не вічний.

Коли я починав працювати, ще не було апаратів УЗД, вартістю 2 млн, не було МРТ, не було гастроскопії, ренгеновоскулярних втручань, не було робоітотехнікі. За ці роки медицина зробила крок далеко вперед і це дозволило знизити смертність і інвалідизацію. У 1987 році в кардіохірургії помирав кожен 4-ий пацієнт, а зараз тільки 2%. При цьому кожна операція стала дорожче в десятки разів і з цим треба рахуватися. Це, як з телефонами - раніше купували за 18 рублів червоненький стаціонарний телефон і були раді, зараз є апарати по 80 доларів, якими можна користуватися в лісі, в морі і навіть в горах. Так само і в медицині. Ми постійно про це говоримо, але нас не чують.