Микола Томенко: "Українська" друга світова війна

75 років тому 8 травня 1945 року набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини. Слідуючи європейським традиціям, Україна 8 травня вшановує День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Ми шанобливо пам’ятаємо співвітчизників, які самовіддано захищали рідну землю в роки Другої світової війни, наймасштабнішої та найкривавішої з усіх 14 тисяч воєн і збройних конфліктів у історії людства. І прагнемо правди про участь і роль українців у цій війні.

Насправді ж саме українці перенесли всі страждання воєнного часу, виявляли унікальні відвагу та героїзм і зазнали величезних втрат.

Лише факти:

1.В армії, на флоті, в партизанських загонах і рухах Опору воювало близько 10 млн українців. Понад 60% із них геройськи загинули.

2.Станом на середину 1944р. в Червоній армії воювало 33,93% українців. Понад половину з 15 фронтів очолювали українці. Серед командного та офіцерського складу становили понад 20%.

3.У всіх Українських фронтах українці становили понад 50% бойового складу (в 1-му Українському – до 80%).

4. Понад 2,5 млн. українців нагороджені орденами і медалями. 2072 були удостоєні звання Героя Радянського Союзу; 32 стали двічі Героями.

5. Льотчик-ас майор Іван Кожедуб збив 64 ворожі літаки й став тричі Героєм. Із 4-х повних кавалерів ордена Слави – 2 українці: льотчик штурмового авіаполку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда.

6. Орден Богдана Хмельницького був єдиною радянською нагородою, напис на якій зроблено не російською, як на всіх інших, а українською мовою.

7.Прапор перемоги встановили 30 квітня 1945 р. над Рейхстагом українець Олексій Берест,грузин М.Кантарія і росіянин М.Єгоров. Згодом українця «викреслили» з переліку героїв.

8. Понад 400 тис. вояків налічувала Українська Повстанська Армія, що воювала водночас проти сталінського та гітлерівського режимів. Кожен четвертий вояк УПА загинув.

9.Українці воювали проти нацистської Німеччини в складі інших армій. У канадській — близько 45тис., армії США — 80тис., польській – 120 тис., у Франції – 5 тис., Чехословацькій бригаді Л.Свободи – 70% складу.

10. За особливий внесок у перемогу над нацизмом Україна отримала право стати однією із 50 держав-засновниць Організації

Об’єднаних Націй.

11. Героїчну боротьбу проти нацистського та більшовицького режимів вела Українська Повстанська Армія. Понад 100 тисяч воїнів УПА,тобто кожен четвертий, загинули за Україну.

12. 2 вересня 1945р. в Токійській затоці,на борту американського лінкора «Міссурі» був підписаний акт про капітуляцію Японії, чим остаточно була завершена Друга світова війна. Від імені СРСР цей історичний документ підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, уродженець с. Косенівка Уманського району Черкаської області.

13. Єдиною жінкою-командиром взводу морської піхоти була українка з міста Новий Буг Євдокія Завалій, яка звільняла Севастополь, брала участь у штурмі Сапун-гори,висаджувалася з десантом у Констанці, Варні, Бурґасі.

14. Багато українців воювало проти нацистської Німеччини в складі інших армій. У канадській – близько 45тисяч,армії США – 80тис. (з них 40 тис. брало участь у висадці американських військ у Європі).70% чехословацької бригадигенерала Людвіґа Свободи становили українці. 120 тисяч українців воювало у Війську Польському, понад 5 тисяч – у Франції.

15. 30 квітня о 14.25 у Берліні над Рейхстагом замайорів Прапор Перемоги. Прапороносців було не двоє, як стверджують російські псевдоісторики, а троє: українець Олексій Берест, уродженець с.Горяйстівки Лебединського повіту (Харківщина), грузин М.Кантарія і росіянин М.Єгоров. Забезпечили їхнє просування під ворожим вогнем автоматники відділення 19-річного сержанта Петра Щербини, уродженця Запорізької області, який, будучи пораненим, продовжував прикривати товаришів і власноруч прикріпив один з прапорів на колоні Рейхстагу.

Олександр Довженко у своєму тривалий час приховуваному владою «Щоденнику» залишив чи не найболючіші роздуми про долю України в тій страхітливій війні.

6 вересня 1945р.він записав:«Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році.

Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни… вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік…

Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі…»

Повернувшись із фронту, всього надивившись, військовий кореспондент Довженко пише: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців… І коли я чую обвинувачення за «Україну в огні» в націоналізмі, як же гірко і тоскно мені робиться на душі…».

Деякі фахівці говорять проте, що Довженко значно перебільшив втрати України у війні. Однак як свідчать дані істориків, масштаб трагедії суттєво не відрізняється від вище описаного Довженком. І радянські, і закордонні дослідник Другої світової сходяться на тому, що Україна зазнала близько 5 мільйонів цивільних жертв та 4 мільйонів загиблих на фронті, що разом становить 9 мільйонів загиблих. Загалом втрати України становлять 40-44% загальних втрат СРСР.

Однак демографічні втрати значно більші. Так у січні 1941 року в Українській РСР проживало 41,9 мільйонів осіб, з них 14 – умістах. Вже у 1945 році в Україні проживало лише 27,4 мільйони, з них 7 мільйонів у містах. Отже загальні демографічні втрати становлять близько 14,5 мільйонів (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати у природному прирості).

Вражаючі втрати нанесла війна й Києву. У 1940 році в столиці було 900 тисяч мешканців, а вже у 1945 — лише 186 тисяч.

Насамкінець повернуся до геніального нашого Довженка, який ще 1942р. попереджав про небезпеку «приватизації» перемоги «братнім російським народом» на чолі зі Сталиним, чиїм наступником відверто вважає себе Путін: «Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча і нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася на священну реліквію переможця. Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого… народ переможе фашистів , заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критикуванню…

Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться по жирним прифронтовим установам,все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі, замість сильних срак…”

Як не дивно слова Довженка виявились пророчими, що сьогодні окрім Росії Путіна велика кількість агентів вже в Україні намагаються популяризувати роль Сталіна, Радянської армії як виключно російської армії. Правда нам показує, що це не відповідає дійсності.

Відсутність у нинішній Росії героїв, на яких влада могла би орієнтувати суспільство, змушує придворних істориків та пропагандистів привласнювати звитяжне минуле інших народів, імена та подвиги їхніх героїв. Насамперед – українців.

Нам чужого не треба – ми своїм пишаємось. А про те, що пишатися нам є ким і чим, свідчить уся наша славна історія – від часів Руси-України до теперішньої звитяжної боротьби проти окупантів у Донбасі.

Так, нині Україна переживає дуже нелегкі часи. Але навіть і в такий спосіб ми набуваємо неоціненного досвіду будівництва власної національної держави. Загальнонародного досвіду любові до рідного – країни, історії, мови, культури. Усвідомлення себе як повноцінної й самоцінної складової європейської та світової цивілізацій.

Це болючий досвід. Він дістається великими зусиллями і, на жаль, вселиким втратами.

Але я глибоко вірю, що коли вже українці пробудилися, заколисати їх знову не вдасться нікому.

Перемогли Гітлера – переможемо і Путіна.