Національні дружини: між нацистськими штурмовиками і комсомольськими активістами

Не буде перебільшенням сказати, що марш «Національних Дружин» сколихнув українську громадськість. Ось шість сотень молодих людей йдуть в ногу, дають присягу українському народу, обіцяють боротися з криміналітетом. Але все це викликає цілий ряд питань, на які офіційні представники «НацДружин» відповідей не дають. Хто фінансує цей проект? Які законодавчі основи його існування? Які права та обов'язки дружинників?

Адже буквально через пару днів після присяги в мережі з'явилося відео, на якому «захисники правопорядку» влаштовують бійку з поліцією, палять фаєри і поводяться явно не законослухняно.

І, звичайно, куди подіти негативні асоціації, пов'язані як з воєнізованим стилем молодих людей, так і з самим словом «дружинник»? А ці негативні асоціації мають чітку історичну основу.

Різнобарвні сорочки

Найчастіше звучать, звичайно, асоціації з «Штурмовими загонами» (СА), створеними в надрах Націонал-соціалістичної партії ще в 1921 році. Саме СА зіграли роль силової групи, яка створила умови для приходу Гітлера до влади. Потім, правда, в НСДАП розсудили, що довіряти не надто дисциплінованою «штурмовиків», які мали репутацію вуличних бійців, не варто. І СА фактично розігнали, замінивши на вірних Гітлеру до труни фанатиків з СС.

Але, створюючи своїх «коричневорубашечников» нацисти, строго кажучи, не придумали нічого нового. Цей спосіб агітації, силової боротьби за владу і залучення молоді в свій рух, вже був до того випробуваний фашистами в Італії. Та й взагалі вкрай характерний для фашистських партій того часу.

Тільки у Муссоліні сорочки були чорні, а називалася організація «Добровільна міліція національної безпеки». Одними з перших жертв сквадристи, як їх ще називали, стали австрійці Південного Тіролю, які традиційно відстоювали своє право на національну і культурну автономію в складі Італії. Режим Муссоліні, природно, виступав проти культурної самобутності тирольцев, проголосивши політику «італізаціі» національних меншин. Такий собі «італійський світ».

24 квітня 1921 року тірольці відзначали традиційний Frühjahrsmesse, свято весни. Планувався костюмований парад. Чотири сотні бойовиків Муссоліні зірвали параду, затіявши масову бійку. В результаті одна людина загинула і близько півсотні були поранені. Згоріла редакція газети «Аванті». Така ось національна безпека.

Практику «кольорових сорочок» перейняли у італійських фашистів практично всі європейські партії і режими з правим ухилом. «Британський союз фашистів» Освальда Мослі також вважав за краще чорні сорочки. Правда, їх останні збори розігнали прості британські робітники, і Мослі був змушений прикрити лавочку.

В синіх сорочках хизувалися фашисти в Ірландії, але були зупинені бійцями націонал-визвольного руху з ІРА. Була навіть така екзотика, як «срібні сорочки» (в США) і «золоті сорочки» (в Мексиці). Бразильські фашисти відзначилися зеленими сорочками.

Всі ці організації створювалися по одному і тому ж лекалом. Звучали промови про слабкість поліції, захисту закону і правопорядку. Але по суті це були всього лише «бойові крила» тих партій, всередині яких вони формувалися. І захищали вони не законність, а інтереси своїх лідерів і фінансових донорів. А якщо їх партія приходила до влади, то такі «дружини» просто починали виконувати брудну роботу по залякуванню і усунення неугодних.

Радянські дружинники

Зовсім інша історія у «Добровільної народної дружини» (ДНД), що існувала в СРСР з 1927 року. Природно, завдання утримувати владу за допомогою таких організацій у Комуністичної партії не було, її влада і так була майже абсолютна.

Зате дружинники демонстрували показне єднання радянського народу і радянської міліції. І, звичайно, була у існування «Народної дружини» і своя темна сторона.

По-перше, це був хороший спосіб вислужитися для відданих партії комсомольців. Запис про членство в ДНД в особовій справі могла непогано допомогти просунутися вгору як по партійній, так і просто по кар'єрних сходах.

По-друге, після розвалу СРСР виплили на світло документи, які показали, що за десятиліття свого існування радянські дружинники зробили тисячі і тисячі злочинів. Які міліція, само собою, покривала, щоб не кидати тінь на поважну інституцію. Члени дружин вимагали гроші, грабували, калічили і вбивали простих громадян, але говорити про це вголос було неприємно.

Звичайно, бували і виняткові випадки. Наприклад, в 1972 році в Дніпропетровську був арештований серійний вбивця Олександр Берлізов. Його не могли спіймати цілих три роки саме тому, що Берлізов сам був одним з народних дружинників і регулярно брав участь в операціях по затриманню себе ж. Будучи в курсі всіх планів міліції, маніяк спокійно йшов від переслідування.

Це, безумовно, крайній випадок, але якби не «недоторканність» дружинників, Берлізова могли б зловити і раніше.

Неприємний симптом

Звичайно, всі ці історичні порівняння дуже умовні. Ніхто не збирається всерйоз порівнювати «Національні дружини» з штурмовиками нацистів або радянськими дружинниками. Але сам по собі факт появи організацій, які бажають взяти на себе частину повноважень поліції, насторожує і говорить багато про що.

Ми звикли до того, що тільки держава володіє монополією на насильство. Суспільство передає державним органом право на силове вирішення деяких проблем заради загального блага. Якщо громадянам здається, що поліція не справляється зі своїми обов'язками, то вони, звичайно, можуть їй допомогти, але вже точно не в рамках парамілітарних організацій мутного політичного спектра.

Адже виходить парадоксальна ситуація. З одного боку, в МВС говорять про те, що у них недобір і нестача кадрів. А з іншого, кілька сотень людей, нібито бажаючих охороняти правопорядок, працювати в поліцію не йдуть, а вважають за краще напівлегальне становище. Виникає цілком резонне питання: чому? До чого це все веде? Історія вчить нас тому, що ні до чого хорошого.