Для штабу – це просто чергова "взята висота". Для них – хоча й невелика, але перемога. Адже вони, як ніхто знають, наскільки складно залишатися непомітним, коли позиції ворога від тебе практично на відстані пострілу.
Українські снайпери встигли зажити собі хорошої репутації не лише на батьківщині, а й за кордоном. Про декого з них на фронті вже ходять легенди.
Як наприклад про командира роти 17 окремої танкової Криворізької бригади. З передової їх зброю чутно вдень і вночі, адже ці хлопці вже тривалий час живуть у найгарячішій точці Сходу – опорному пункті "Дзиґа", поблизу Троїцького. І навіть не думають повертатися додому, поки не настане мир.
Найскладніше, зізнається комбриг в коментарі People’s Project, було провести таємну спецоперацію під назвою "Міст". Вона стала точкою відліку нової бойової історії і спогади живуть по цей день:
Пенсіонерам радять знімати гроші: пенсійні картки будуть блокуватись
Надбавки до пенсій у 2026 році: хто та скільки може отримати
До Німеччини та Польші шлях перекриють: українців змусять платити за в'їзд до країн, скільки треба викласти
Пенсії зростуть залежно від тривалості стажу: кому і скільки доплатять у 2026 році
"Мені наказали зібрати усіх наших снайперів, додатково дали трохи піхотинців. Колона усіх сил, які брали участь у операції, зібралася тоді просто неймовірна. Кількість я точно не скажу…Кількість сконцентрованих сил було важко навіть уявити. Вивантажили припаси. Вивантажили снайперів. Вже дорогою я зрозумів, що це наша нова позиція. Ми її займаємо і утримуємо, тому що, чесно скажу, вона покинута, але вона вкрай важлива. Це околиця Троїцького, і на непозначеній висоті… І хто б її не зайняв, це висота не панівна, але вона дуже важлива", - пояснював він.
Величезна кількість техніки, шалений спротив противника – все виявилося не так легко, як в інструкціях згори. Солдати почали потроху змінювати тактику, але розраховувати на підмогу не доводилося. Їм прозоро натякнули: впораєтеся власними силами:
"Залишають мені один танк, одну БМП і 22 чоловіка на 2 кілометри та двісті метрів. Ми сіли і дуже міцно задумались – було б дуже тяжко втримати такий простір такими силами…Довелося все ж викручуватися тим, що є. Звісно, карт цих мінних полів у нас не було – нам просто сказали “Там міни, тут не міни. Техніка не пройде, є лише одна невелика доріжка, де можна проїхати”. Десь приблизно так от воно і було. Як перевірити, де які міни, чи є вони там взагалі – запитати вже нема у кого. …Сльота, грязюка, позицій практично нема".
Місцеві виручали, як могли. Але хтось прихильно ставився до армії, комусь вона навпаки набридла. Правди не приховаєш. Тоді сформувався потужний бойовий кістяк. Кістяк, яким командир пишатиметься все своє життя. Але справжньою зіркою у його бригаді був снайпер Боря. Той хоча і любив перехилити чарку, та свою справу добре знав. А пив переважно тому, що було страшно – зізнаватися у цьому було соромно.
"І от, перший же постріл, вперше поцілив людину, хоча й ворога. Кажу йому: "Боря, як ти, що відчуваєш? Може, тобі трохи налити?". А він кліпає на мене очима, спокійний такий – "Ні, командир, я чудово. Можна, я спати піду?". Пішов, вклався і одразу ж захропів. Хоча потім він цю фішку зрозумів, і вже після другого свого влучного пострілу підійшов, труситься – "Мені так погано… Ви там говорили – може, налити, то я так переживаю…". Посміялися, що ж".
Такі жарти – невід'ємна частина фронтових буднів. Адже без них можна справді не втриматися і потроху втрачати здоровий глузд. Тому хлопці взяли собі за правило: бути оптимістами, навіть коли в самого серце не на місці від відчаю.
Дивіться: за історію України це найкращі снайпери в армії – волонтер про новий експериментальний проект