Подільський Афон: як живуть в найстарішому монастирі України

Подільський Афон - так в Україні називають Лядовський Свято-Усікновенський чоловічий скельний монастир, один з найстаріших монастирів, за переказами заснований ще 1013 року преподобним Антонієм Печерським, який повертався з Афона в Київ.

Свята обитель розташована прямо в найбільших крейдяних скелях і з кожним роком приймає все більше паломників.

Знай.ua відправився в гості до монахів

Обитель, якій понад 1000 років

Село Лядове, Могилів-Подільського району, Вінницької області - прикордонна територія. Звідси до молдовського кордону рукою подати, а гірська місцевість дозволяє споглядати дивовижні панорами Дністра. До монастиря від села не далеко, але находитися доведеться - адже розташована обитель на пристойній висоті.

Настоятель монастиря отець Антоній зустрічає на власному автомобілі біля траси і довозить до підніжжя гори - далі доводиться підніматися по звичайній грунтовці - транспорт тут не проїжджає. Отець Антоній визнається, що висота тут більше 150 метрів буде - але точно ніхто не заміряв. Зате, поки піднімаємося нагору, можна подихати чистим повітрям і дізнатися про історію місця.

«У 1013 році святий Антоній, засновник Києво-Печерської Лаври йшов з Афона в Київ. Зупинився в Лядово. Так і виник тут монастир. Ще тоді монахи селилися в печерах. Самі зробили собі храми з каменю, костницю. Антонія вважають сподвижником князя Володимира - Хрестителя Русі.

У цьому краї це був перший християнський монастир і перший скит. У Візантійській імперії християни на той час піддавалися гонінням і йшли більше на північ. Так що заснування монастиря було дуже до речі - сюди приходили селиться насельники-іконопоклонники. На той момент по Дністру йшло багато торгових шляхів. Збереглася і келія Антонія Печерського, і святі джерела тих часів. До речі, келію Антонія ще з тих часів ніхто не чіпав - так що їй вже понад 1000 років і там все без змінити », - розповідає отець Антоній.

Кілька разів за весь час монахи були гнані. Спочатку на монастир нападали монголо-татари, закривали османи, що завоювали територію Поділля в 1672 році. Пам'ятає монастир Польське королівство разом з Великим Литовським князівством, і греко-католиків, що царювали тут до того, як Поділля увійшло до складу Російської імперії, і дві світові війни.

Але ченці все одно сюди поверталися і селилися в скелях. Останній раз його зруйнували більшовики в 30-их роках минулого століття.

«У 1938-му році по Дністру проходив кордон з Румунією. Тут будувалася секретна лінія оборони. Один з дзотів розташовувався біля підніжжя монастиря. НКВД оголосило прихожан ворогами народу і контрабандистами і наказали підірвати монастир. За словами очевидців, підривник, який закладав вибухівку, чув у храмі спів ангела. Але не зупинився. Церкви підірвали. А разом з ними старовинні книги та ікони. Частини церков люди бачили в Дністрі. Сам підривник загинув теж від діянь рук своїх »- каже отець Антоній.

Вціліли деякі книги і унікальні ікони, написані ще на цинкових пластинах - їх передали в церкву, в сусіднє село тоді. Частину церковного майна розікрали. Але більша частина залишилася похованою під камінням.

Відновлювати монастир почали з 1998 року. До цього дня тут йдуть будівельні роботи.

«Під монастирем йдуть катакомби. Але дістатися до них зараз неможливо - розкопуємо потроху. Судячи зі знайдених записів, під завалами залишилося багато цінностей і фоліантів. Зараз ось почали розкопувати костниць - тамтешнім останкам понад 400 років », - каже настоятель.

Де просто, там ангелів зі сто

З ранку отець Антоній править службу в місцевому храмі. Сюди щодня приходять і місцеві жителі і паломники з усієї України.

До паломників тут дружелюбно налаштовані. Через одяг і непокриту голову з церкви не виженуть.

«Візьміть хустку». - Простягає мені при входу старий чернець з втомленими очима.

Неписаний закон монастиря - з усіма потрібно вести себе спокійно і просто. Як то кажуть, де просто, там ангелів зі сто. А християнство потрібно ще й справами доводити.

Поки настоятель готується до служби, мене доручають зовсім юному ченцеві - отцеві Афанасію. Якби не риза і борода - отець виглядав би цілком сучасним молодим чоловіком.

Чернець проводить екскурсію.

У скельному монастиреві зараз живуть 6 ченців. Свій день вони звикли починати рано - з 4-5 годин ранку. Готуються до служби, прибирають в храмі, розтоплюють дровами весь корпус, готують проповіді і молитви. Келії ченців - прямо в печерах, хоча тут є багато будівель - кілька церков, монастирська кухня, лавка, надбудови над джерелами.

«Відбою або підйому у нас немає. - Розповідає на ходу молодий чернець - отець Афанасій. - Якщо хтось із братів хоче - може молитися хоч всю ніч. Якщо сил немає - потрібно відпочити »

На подив, є тут і черниці.

«Черниці живуть внизу, в будинках. - Показує з висоти монах на приватні будиночки біля підніжжя скелі. - Їх теж 6 осіб - четверо з жінок черниці, і ще 2 послушниці. До нас ходять на службу і на трапезу. В інший час - у себе ».

Ще далі в горах знаходиться підсобне господарство ченців і пасіка. Городи розбиті внизу, ними займаються черниці.

«Живемо дуже просто, намагаємося самі себе забезпечувати. Якщо чогось не вистачає, допомагають селяни. До нас же і на роботу наймаються, оскільки у нас не тільки господарство, а й будівництво йде. Самі ми б не подужали », - розповідає Афанасій.

Почути інших та втихомирити ворогів

У монастирі є що подивитися і над чим подумати. Невелика печера з каменю - келія засновника монастиря святого Антонія. Це місце тут особливо шановане.

«Печери допомагали боговірцям шукати «мову з Богом ». - Проводить екскурсію по монастирю отець Афанасій. - Тут ченці проводили більшу частину свого часу, відірвані від усього земного, навіть від світла »

Імпровізоване «ліжко» тут також висічена з каменю. Втім ложем назвати це важко - на ньому ледве можна поміститися дорослій людині, не кажучи вже про повноцінний сон. Життя людей в напівтемряві в товаристві холодних каменів звичайний прочанин погано собі уявляє. Але від думок про це і від усвідомлення - скільки божих слів чули священні камені, швидше кидає в жар, ніж в холод.

З келії йде тунель в печерний храм, названий на честь Усікновення чесної глави Іоанна Предчеті.

Із зовнішнього боку храму височіє величезна брила вапняку, яка зверху до низу списана численними стародавніми написами на різних мовах і різними емблемами - отакий старомонастирський літопис, що дійшов до наших днів. Поруч з храмом - другий храм, на честь Святої Великомучениці Параскеви.

Тут же зберігається ікона Божої Матері «Відрада і Втіха», написана в 807 році. Багатьом допомагає. А приїжджають до монахів люди з усього світу.

Воно і зрозуміло - святі місця, спокій, тиша, благодать.

«До нас не їдуть за славою або веселощами. Шукають смирення і миру. Видно, Богу було угодно щоб це місце залишилося невгасаючої лампадою для віруючих », - каже отець Афанасій.

Ченці в притулку не відмовляють нікому - незалежно від національності, релігії або політичних поглядів. Тут люди задовольняють свої запити через фізичну працю і молитву.

«Люди заблукали зараз. Їдуть повз церкву - чому не зупинитися, не зайти на 5 хвилин хоча б? Хіба від цього вони щось втратять? Навпаки, придбають. Ненависті багато з'явилося. Але ж людина - створена за образом і подобою Бога. Ненавидіти людину, це Бога не помітити в ній. Якщо людина злосоловить, засуджує, заздрить, зла бажає - вона перш за все свою душу в пекло веде. Кожен сам відповідатиме за свої вчинки. Простій людині найкраще за своєю душею стежити, не оскверняти її. І пам'ятати, що подібне притягує подібне. Чим більше жовчі в душі, тим менше у неї шансів знайти в житті щось хороше », - міркує отець Афанасій присівши в келії засновника монастиря.

Тут багатьом паломникам доводиться нагадувати слова з Біблії: «Якби люди слухали мене, то і ворогів втихомирили б»

Шлях до Бога

Отцеві Афанасію - 26 років. В миру він був В'ячеславом і жив в Гомелі, в сусідній Білорусі. До Бога він прийшов самостійно.

«Я коли ще не народився, в животі у мами був - бачив веселку. І запам'ятав її. А пізніше дізнався, що означає ця веселка - це значить, що Господь нас не залишає, знак дає », - розповідає отець Афанасій.

Сам святий отець з віруючої сім'ї.

«У мого батька була вада серця. Вони з бабусею ходили до схимонахині Манефи. Та сказала операцію не робити, і порадила їсти капусту з оливковою олією. Після смерті Манефи батько таки зважився на операцію і не вижив. А як настав час смерті моєї бабусі, вона сказала: «Дуже хочу, щоб Славик став священиком». А через рік я пішов до церкви. І почав усвідомлювати наскільки несерйозні всі ці буденні речі: поїсти, поспати, подивитися телевізор. Світ влаштований набагато складніше, і в ньому всюди є місце Богу. Куди б не пішов, щоб не робив - а скрізь є він. Так світ влаштований, просто багато хто цього не бачить »- говорить В'ячеслав-Афанасій.

Отець Афанасій закінчив Мінське духовне училище, духовний наставник благословив його на чернецтво, а потім владика відправив його у Лядівський монастир. На честь Афанасія Афонського мирського Славика при постригу нарекли отцем Анфанасієм.

Про свій вибір отець не шкодує. Каже, що у кожного своє покликання.

«Ми, ченці, обранці Божі, молимося тут за весь світ і за кожну людину в ньому», - говорить він.

Отець Афанасій приводить мене до церковної крамниці, знайомить з черницею Варварою - тут всим заправляє вона. Черниця при монастирі вже 13 років.

«У мене є дві дочки, шестеро онуків, і навіть один правнук. Всі були здивовані, коли я в монастир зібралася йти. Одна дочка мене підтримала, а друга була категорично проти, але зараз змирилася. Раніше я думала, що потрапила сюди випадково. А зараз розумію, що випадковостей не буває. Привів мене Господь. Напевно, якщо Бог визначив тебе в черниці, то це усвідомлення повинно прийти. Комусь потрібно служити Господу, вихваляти його, молитися про людей », - каже черниця.

Допомагає инокині матінка Параскева. Коли паломників було менше, черниця справлялася сама. А зараз не встигає. Матінка Параскева займається паперовою роботою - кожен бажаючий може написати на листочку паперу всіх тих, про кого потрібно помолитися - окремо за здравіє і за упокій.

Всі імена матінка переписує в особливі зошити.

«Буває, так наплачемося, поки перепишу. Особливо над дитячими записками плачу. Пишуть діти: помоліться за маму, за тата, і за те, щоб тато не пив, і маму не бив. А у мене сльози градом течуть. Скільки ж горя і бід залишають люди на цих маленьких папірцях ... »- розповідає матушка.

Історії у ченців різні, але поки ми, мирські, не уявляємо собі життя в постійній праці та молитвах, кожен з тутешніх мешканців прийшов до Бога і вже не уявляє собі мирського життя.

Матушка Параскева каже відверто, що почала шукати шлях до Бога 10 років тому - коли лікарі їй заявили, що жити жінці залишилося максимум півроку. Зараз матінка живе, а до лікарів не ходить - на все Божа воля і все в його руках. Але знайшовши Господа, вже не страшно не вмерти.

Пісно і смачно

Поки нагорі в храмі йде служба, прогулянка по горах дає про себе знати - на свіжому повітрі прокидається почуття голоду. Отець Афанасій і сам зізнається, що зголоднів.

На кухні кипить робота. Кілька жінок-кухарів готують величезні казани їжі прямо на свіжому повітрі.

«Я з сусіднього села. А в монастирі працюю кухарем. У нас монастир для села - щось на зразок містоутворюючого. Багато хто йде найматися на роботу на будівництво до отця Антонія. Батюшка у нас ого-го який авторитет в окрузі. До нього їздять і за прощенням, і за благословенням, і за порадою. Та й просто, коли погані думки в голову лізуть », - розповідає кухар, представившись Танею.

Готувати доводиться багато - трапезують тут і ченці з монахинями, і приїжджі прочани, і робочі з будівництва. А ось газу тут немає - газову трубу в гори не проведеш. Тому готують в теплу пору на багатті у дворі, а в холодні дні в приміщенні, за допомогою газових балонів.

Нині тут дотримуються пост, тому і страви всі пісні.

Все пісне і натуральне - у монастиря є свій сад, город, корівник і пасіка. А для паломників спеціально побудували готель при монастирі, де можна переночувати.

«Сьогодні буде пісний борщ, рисова каша, мариновані огірки і гриби, а ще пончики з смородиновим компотом. А на завтра вже замаринували капусту. Зараз буду робити салат з квасолі і пекти булочки », - показує Тетяна свої кулінарні шедеври, запрошуючи в трапезну.

Жирного ченці не їдять взагалі, незалежно від посади. Тому з жирів - тільки рослинну олію. Поза постом можна яйця і молочне. А ось будівельники - чоловіки-роботяги - постійно вимагають чогось калорійного та жирного. Іноді настоятелю доводиться поступатися - якщо піст не сильний, звичайно. Отець Афанасій зізнається, що в перший час дуже сумував за шоколадом. Зараз, якщо немає поста, може дозволити собі шматочок ласощів, коли їде у справах до села або в місто.

Їжа, хоч і пісна, але дуже смачна. Поки ми їмо, потроху підходять паломники, розсідаються за столи.

На подвір'ї храму отця Антонія вже обступили парафіяни: батюшка, а підкажіть ... отче, а порадьте .... отець Антоній - не знаю як бути .... Батюшка, у мене така біда ...

Настоятель когось по-батьківському обіймає, втішаючи, комусь щось радить. Для кожного тут знайдеться добре слово. У багатьох парафіян сльози на очах.

«Сфотографуйте нас з отцем Антонієм», - просять люди, помічаючи в руках фотоапарат.

Після трапези паломники потроху розходяться - майже кожен спускається з гори поодинці. На ґрунтовій розмитою дорозі після відвідин монастиря є над чим подумати і є що сказати собі.

По дорозі назад сама собі обіцяю повернутися коли-небудь сюди знову - і не по роботі, а у відпустку, щоб пожити тут кілька днів, в тиші і наодинці з Господом.

«Бо Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, що карає за провину батьків до третього і четвертого роду, що ненавидять Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене і хто держиться Моїх заповідей»