Незламні, неподолані: чому українці не стали росіянами

На початку ХХ століття практично ніхто не знав про існування українського народу - в Австро-Угорщині їх називали русинами, в Росії - малоросами. Але все ж чому ж ні полякам, ні росіянам не вдалося розчинити в собі українців? План русифікації провалився завдяки боротьбі українських патріотів і невдач їхніх супротивників.

Ідея соборності

У 1897-му за даними перепису населення, український (малоросійський) мову визнають в якості рідної 72,5% жителів підросійській Україні. Ці люди проживали переважно в селах - населення міст зростала за рахунок міграції російських чиновників і робітників. На кінець ХІХ століття серед жителів Києва вихідці з етнічної Росії становили 54%. Решта були переважно євреї, на околицях міста - малороси.

Соціальні зміни, викликані модернізацією імперії, невблаганно прискорювали асиміляцію і обрусіння. Все більше число людей здобували освіту, минаючи фазу "української" грамотності. Швидко зростаючі поліетнічним і російськомовні міста ставали розчинником сільській ембріональної української ідентичності, хоча саме зростання числа грамотних і освічених було і потенційної перспективою для українського руху. Якби йому дозволяли більш активно втручатися в цей процес.

Але соціальні та демографічні зміни вели до зростання соціальної напруженості і незадоволення широких мас своїм становищем. Правда, самі "широкі маси" навряд чи могли чітко сформулювати свої ідеологічні уподобання. У цьому контексті і російські ліберали, і українофіли були меншістю на тлі мільйонів безграмотних селян. Імперія ж так і не спромоглася ввести легальні "клапани" для виходу пара соціального невдоволення. Ефективність і міць великого держави виявляться ілюзією, але для це покаже революція.

На стику століть старе українофільство вже починало виглядати анахронізмом, забавою для вчених-гуманітаріїв і людей з етнографічно-антикварними нахилами. Нове покоління, як завжди, було критично і радикально. Результатом цього стає поява нелегальних партій, організованих на західних ідеологічних підставах, кілька адаптованих до місцевих умов. У більш демократичному Львові в 1890-м утворюється Російсько-українська радикальна партія, в Каневі в 1891-м виникає Братство тарасівців, що критикує "кабінетний" характер старого українофільства.

У 1895-му у Львові виходить у світ перший маніфест новітнього "самостійництва" - брошура "Україна irrеdenta [непокутуваними - К. Г.]" Юліана Бачинського, в якій декларується претензія українців на незалежність. Поняття "ірредентизм" означає боротьбу за об'єднання народу, розділеного між різними державами. В Україні ідея "ірріденти" трансформувалося в ідею "соборності" - об'єднання українських земель.

У 1896-му в Києві виникає соціал-демократична організація, в 1897-м - Українська загальна позапартійна організація (ідейно успадковувати "Громади"), що стала основою ліберально-демократичного руху. Потім партії множаться. Найбільш численною і активною була нелегальна Революційну українську партію (РУП, 1900). Цікава історія її початкової програми - брошури Миколи Міхновського "Самостійна Україна": партія визнала гасло незалежності занадто радикальним, що виштовхнуло з неї самих "самостійників". Симпатії рупівців до марксизму зумовили сумніви частини з них в тому, а не вигаданий взагалі національне питання буржуазією?

Насправді, "української буржуазії" практично не існувало. Було лише кілька десятків забезпечених людей, сімей, в основному нащадків козацьких родів, які спонсорували український рух, люблячи його (словами мецената Євгена Чикаленка) "не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені". У 1905-му РУП переживає розкол з національного питання (каменем спотикання став пункт про автономію). Більшість сформувало Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), членами якої стали драматург і письменник Володимир Винниченко і публіцист Симон Петлюра. Їх метою була демократизація Росії і автономія України в її складі. Петлюра ще явно не був "петлюрівцем".

Альтернатива українському рухові

Російський історик Олексій Міллер свого часу запропонував подивитися на процес розвитку української національної самосвідомості і формування української нації в XIX столітті як на процес закономірний, але не визначений. Іншими словами, його вихідний питання таке: чи була альтернатива українському рухові і, якщо так, то чому вона не була реалізована?

Такою альтернативою, на думку Міллера, могла стати повна русифікація українців. Автор спробував перефразувати відомий вислів з Валуєвського циркуляра про те, що "української мови не було, немає і бути не може", в формулу, яка в середині XIX століття цілком мала право на існування: "української мови могло б не бути" як альтернативи російському , подібно до того, як гельська або провансальський існують, але не є сьогодні альтернативою англійської та французької.

На його думку, більшість в російській освіченому суспільстві і в урядових колах протягом всього XIX століття розділяло концепцію триєдиної руської нації, що включає в себе велико-, мало- і білорусів. У XVIII столітті для реалізації цієї концепції була пророблена, якщо скористатися сучасним штампом, велика і успішна робота. Адміністративна автономія Гетьманщини знищена, традиційні українські еліти в переважній більшості інкорпоровані в російське панівний стан і асимільовані, а більш розвинена в XVII столітті і частково XVIII столітті українська культура зазнала провінціалізації. Цим були створені початкові передумови для вирішення значно важливішою і складного завдання - русифікації маси українського селянства.

Доступний нам для порівняння завдяки французькому історику Юджину Вебером приклад - Франція, в якій навіть в середині XIX століття принаймні чверть населення не говорила по-французьки.

З французьким патріотизмом серед цих що не говорять по-французьки селян було дещо погано. Тим часом поет Містраль став останнім генієм провансальської віршування, а його сучасник Шевченка - одним із засновників української літературної мови. Французам лише до кінця XIX століття вдалося затвердити французький як єдина мова високої культури для всієї території Франції, а в XX столітті створити національний міф про природність, досконалої добровільності і давності цього стану.

Чому росіянам не вдалося зробити з Україною те, що французи зробили з Лангедоком або Провансом? Невдача асиміляційних процесів в Україні пояснюється комплексом причин. Частина з них стосовно Росії умовно можна визначити, як "зовнішні", частина пов'язана з особливостями українського етносу і розвитком українського національного руху і самосвідомості. Але були і суто "внутрішні" причини, що обмежували російський асиміляторський потенціал.

Чому Росії так і не вдалося

Осложнявшие рішення цього завдання "зовнішні" фактори можна визначити так: в своїй взаємодії росіяни й українці ніколи не були "один на один". Після включення Правобережної України до складу імперії соціально домінуючою групою тут залишилися польські землевласники. Аж до другого польського повстання 1863-го Петербург у своїй політиці в Україні дотримувався імперсько-станової логіки, бачачи в польських поміщиків насамперед опору для контролю над українським селянством і підтримки кріпосницького порядку.
Тільки після тисячі вісімсот шістьдесят три-го російський уряд відійшло від імперських, "надетнічних" і "династичних" принципів ведення політики. Загравання з місцевими елітами закінчилися - пора було вже всім ставати росіянами. Навіть инородческим дворянам, душевно підкупленим ще Катериною II.

Однак після всіх конфіскацій та інших заходів уряду, спрямованих на ослаблення польського землеволодіння в Україні, половина земельних угідь залишалася в руках поляків, що багато в чому було пов'язане з неефективністю і корупцією російської адміністрації.

Російська висока культура в Україні ніколи не мала монопольного становища, польська ж завжди виступала конкурентом і альтернативним зразком для наслідувань. Значна частина текстів раннього, романтичного періоду розвитку українського націоналізму, в тому числі твори Шевченка і Костомарова, мали в якості зразків твори польських романтиків.

Вже сама та обставина, що не вся територія проживання українського етносу перебувала в складі Російської імперії, створювало серйозні труднощі для політики русифікації українців. Більш ліберальний режим Габсбургів відкривав нереальні для Росії можливості освітньої та публікаторськой діяльності українською мовою.

У другій половині XIX століття Галичину не випадково називали українським П'ємонтом - там перехід української політичної думки до ідеї незалежності стався на рубежі століть, на два десятиліття раніше, ніж в підросійській частині України.
Канадський історик Джон-Пол Химка вважав, що, якщо б Росія отримала Східну Галичину після Віденського конгресу в 1815-м або навіть окупувала її в 1878-му в ході Балканської кризи, то "українська гра була б закінчена не тільки в Галичині, а й в наддніпрянської України ". Все б стало "Росією".

Серед ускладнюють асиміляцію особливостей українського етносу, перш за все, слід виділити демографічний і соціальний фактори. Так, український етнос був досить численним, плюс народжуваність і тривало життя була вищою.
Русифікацію утруднювали і етнічні відмінності, історична пам'ять про автономію і націоналістичний рух. Однак за своїм рівнем і масштабом ці фактори не виходять за межі "загальноєвропейської норми" для подібних ситуацій. Прикладів русифікації українського селянина досить - росіяни ніколи не відмовлялися від асиміляції українців ні на офіційному, ні на побутовому рівні.

Навряд чи можна говорити про якусь виняткову силу і розвиненості українського національного руху до рубежу ХІХ і ХХ ст. Це було дві-три сотні людей на тлі мільйонів безграмотних селян.

Олексій Міллер вважав, що при всій важливості згаданих чинників, їх недостатньо для пояснення невдачі русифікації. Причини цієї невдачі багато в чому потрібно шукати в неефективності та обмеженості самих русифікаторських зусиль. Інакше кажучи, це не тільки історія успіху боротьби українських патріотів, а й історія невдачі їхніх супротивників. Імперія була занадто внутрішньо слабка і неефективна. Вона, звичайно, намагалася, але могла вона мало, і всі її наміри розбилися об першу світову війну, яка розбудила все, навіть доти сплячі, нації Європи.

Раніше портал "Знай.uа" повідомляв, як в Україні створювався перший парламент Центральна Рада. Так всього чотири дні змінили історію держави.