Навести лад у закупівлі лікарських засобів: Михайло Радуцький викрив одну з найбільших проблем сучасної медицини

Інтерв’ю опублікувало видання Ваше Здоров’я:

— Тут дійсно доведеться вирішити широке коло важливих питань. І перше — закупівлі лікарських засобів. Їх однозначно не має проводити МОЗ України — усі скандали навколо роботи Міністерства завжди були пов’язані з цією проблемою. Ідеальний варіант, коли необхідні ліки закуповує керівник лікарні. Але це можливо на конкурентному ринку, за умови запровадження страхової моделі. Бо жоден керівник не зацікавлений закуповувати препарати з «відкатами» — ціна на його послуги зросте, від нього відвернуться страховики, він втратить пацієнтів і збанкрутує. Тому нині, на перехідному етапі, потрібно, аби закупівлями займалося не МОЗ чи міжнародні організації, а державна національна агенція, представники якої відповідатимуть за свої дії чи бездіяльність за українськими законами.

Можна запросити на роботу в національну агенцію менеджерів-іноземців, доки наші фахівці набудуть належного досвіду, залучити до співпраці міжнародні аудиторські компанії (через ProZorro). Але при цьому не буде такого, аби гроші за ліки сплачували наперед, а не по факту їх постачання (цього не дозволить собі жоден господарник!), чи завозили їх у лікарні через 1-2 роки після передоплати.

З одного боку, МОЗ заявляє: завдяки залученню міжнародних організацій із закупівель ліків в Україні начебто виключено корупційну складову (хоча Рахункова палата стверджує, що це не зовсім так), з іншого — ми втрачаємо значні кошти. По-перше, тому що заплачені наперед гроші працюють не на нашу державу (наприклад, на депозитах), а на інші. По-друге, через те, що препарати, котрі надходять в Україну зі значним запізненням, мають короткий термін придатності та коштують набагато дешевше, ніж за них було заплачено 2 роки тому. А можливо, на ринку за цей час уже з’явилися нові, ефективніші їх аналоги. Тож кого влаштовує такий механізм?

Дуже слушним рішенням було відмінити подвійний контроль за якістю лікарських засобів, котрі пройшли сертифікацію в провідних країнах світу. Однак і тут є важливий нюанс — в Україні не прописали, яких саме ліків це стосується. Коли це препарати, наприклад, з позначкою Inside U.S.A., тобто для внутрішнього вжитку на території США, жодної недовіри до їх якості бути не може. Якщо ж їх вироблено в США «на вивіз» в інші країни, то це — дуже велика різниця (така сама ситуація і в країнах Європи). А до нас зазвичай потрапляють саме такі ліки. До того ж в Україні лише одна сертифікована лабораторія Держлікслужби, яка може перевіряти якість ліків, тому ми плануємо створити ще 5-7.

Не влаштовує й те, що лише 35% закуплених через міжнародні організації лікарських засобів — вітчизняного виробництва, решта — імпортні. Значну частину ліків завозять з Індії та інших країн, які виробляють переважно генерики. І це при тому, що наша фармпромисловість є однією з найпотужніших у Європі, відповідає високим стандартам GMP та GDP, забезпечує значні надходження до державного бюджету, виробляє 2,5% ВВП (може, й удвічі більше), а якість її продукції цілком задовольняє фахівців, котрі часто віддають перевагу українським лікам перед тими ж індійськими генериками. Чому ж такі нерівні умови державних закупівель для вітчизняних та іноземних виробників? Цю ситуацію потрібно змінювати. Безперечно, не адміністративними методами заборони — тут головне стимули і ринкові відносини. Не треба повертатися спиною до вітчизняного виробника. А іноземним компаніям варто відкривати власне виробництво на території України, сплачувати тут податки й конкурувати з українською фармою.

Дуже хотілося б відновити в Україні виробництво вакцин. Можливо, це мрія, але в довгостроковій перспективі її вдасться реалізувати, якщо політика держави в цьому напрямку буде послідовною.