Нинішня влада демонструє вельми своєрідний підхід до кадрів: з одного боку, працевлаштовує на ключові посади буквально кого завгодно, з іншого — безапеляційно прощається з професіоналами екстракласу, які не раз ділом довели, що для них «Україна понад усе». Один з цього вже зовсім не короткого списку — 50-річний генерал-майор ЗСУ Сергій Кривонос.

До війни він був командиром 8-го Хмельницького полку спецпризначення, займав керівні посади в Сухопутних військах і Високомобільних десантних військах. З 24 травня по 5 липня 2014 командував обороною Краматорського аеродрому, провівши з підлеглими в повному оточенні бойовиків 47 днів. З жовтня 2014 року займався створенням Сил спеціальних операцій (ССО) за західним зразком (вони створені 28 липня 2016 року указом президента Порошенка), незабаром був призначений першим заступником командувача ССО. З 12 березня 2019 року — заступник секретаря РНБО. Там він незабаром став внутрішнім опозиціонером. Останньою краплею була заочна полеміка з президентом Зеленським у грудні 2020 року. Зеленський заявив, що в разі нападу Росії на Україну з боку окупованого Криму почнеться повномасштабна війна і мобілізувати будуть усіх — і чоловіків, і жінок. Кривонос заперечив: «Ми повинні розуміти, що, навіть мобілізувавши людей, ми їх повинні ще навчити. Тому що ми ж не воюємо м'ясом, не кидаємо людей десятками тисяч». Через кілька днів Зеленський звільнив Кривоноса з цієї посади, направивши його в розпорядження Міністерства оборони. Днями генерала поставили перед фактом — він звільнений вже і з армії.

Про всі перипетії звільнень, про ситуацію в РНБО і про декілька фронтових спецоперацій Сергій Кривонос розповів «ФАКТАМ».

— Сергію Григоровичу, 5 червня ви написали на своїй сторінці у Facebook пронизливий текст: «Звільнений з лав Збройних Сил України. Звільнений без рапорту. Служити державі хотів, але прислужувати не буду і не вмію. Тому і звільнили. Кажуть „немає посад“. Хоча їх досить. Розумію… Команда з Офісу президента». Хто дав цю команду і чому?

— На мій погляд, все дуже просто. Зараз формується попит не на тих, хто має досвід, вміє працювати та нести відповідальність за свої дії (неважливо, це військові або державні службовці), а на тих, хто буде мовчати та радісно плескати в долоні, що б не говорило й не робило керівництво, хто завжди скаже: «Божа роса».

Популярные статьи сейчас

Новый "колумбайн" в России: стрелок заблокировался в университете, есть погибшие и раненные

Наталья Могилевская рассказала о "плагиате" Тины Кароль: "У меня такая есть еще с 1998 года"

Украина на пороге очередного локдауна: 21 область пересекла "красную линию" заболеваемости

Ушла эпоха: Андрей Данилко проводил маму в последний путь

Показать еще

Насправді перед звільненням я пройшов співбесіди й у начальника Генерального штабу, і у його заступника, і у головнокомандувача Збройних Сил, і у міністра оборони. На кожній співбесіді завжди підкреслював, що хочу і готовий служити. В армії я прослужив тридцять два з половиною роки. Так, право на пенсію за вислугою років отримав ще у 2005-му. Однак з урахуванням того, що в країні зараз особлива ситуація, міг би абсолютно спокійно служити до 65 років. До 60 — так вже точно. Але мені сказали, що у них немає посади, яка відповідала б моєму званню, досвіду, навичкам і вміннями. На що відповів їм: «Я двічі не вклоняюся».

Упевнений, що команда звільнити мене була дана з Офісу президента. По-перше, зараз усі узгодження про призначення генералів проходять через Банкову. Це у нас такий чисто «демократичний» контроль над військовими. По-друге, реально на той момент посади в Збройних Силах і в Міністерстві оборони були. Але там взяли під козирок.

— Хто конкретно з Банкової постарався?

— Заступник голови Офісу президента пан Машовець зробив все, щоб я не залишився служити.

— Коли напередодні нового 2021 року вас звільнили з РНБО, в Офісі президента звучали закиди на вашу адресу, що «генерал не хотів працювати в команді і не пропонував свої якісні експертні оцінки».

— Це пан Подоляк таке написав. А він сам довго працює в Офісі президента? Або працював в РНБО і знає мій функціонал? Ляпнув аби ляпнути.

Можна зустрічне запитання: а чому у нас радники глави Офісу президента виступають на ток-шоу і в інтерв'ю як державні службовці? Ось їх запитують: «Ви як представник влади що думаєте про таку-то подію?» Він не представник влади — він радник представника влади. Так що це інформаційна маніпуляція. Якщо щось не те ці люди наговорять, Офіс президента відреагує: «Вибачте, це їхня особиста точка зору. Вони просто радники». Мовляв, що у них запитувати.

— І все-таки чому армії країни, що воює, де може початися масштабна війна — таке ж ніхто не виключає, не потрібні бойові генерали?

— А хто у нас керує країною? Вони хоч самі в армії служили? Або хтось з Офісу президента охрєнітельно воював на фронті? Ось і відповідь. І навіщо їм ті, хто з відкритим забралом заперечує їм і говорить те, що думає? Їм потрібні ті, хто аплодує і кричить: «Браво-браво, ви найкращі!»

— Ось уже кілька місяців наш РНБО — це…

— …караючий меч революції.

- По-перше, сам апарат Ради нацбезпеки та оборони — це дорадчий орган, який формує певні рішення, які потім члени РНБО під керівництвом глави держави безпосередньо обговорюють і приймають. Але люди ж не знають, що іноді при прийнятті рішень члени РНБО можуть просто розписатися в погоджувальному документі — підтримали або не підтримали вони пропозицію. І цього буває достатньо, щоб не виносити його на загальне обговорення.

По-друге, природно, народу подобаються рішення РНБО, про які нам розповідають. Молодці, все супер. Але це ж повна підміна функцій. Тоді давайте закриємо Генеральну прокуратуру, НАБУ, СБУ і всі інші структури, чиї завдання викривати злочинців і висувати їм звинувачення, і залишимо тільки РНБО.

Звичайно, я підтримую рішення РНБО. Та й суспільство вже зачекалося таких дій. Однак де гарантія, що в якийсь момент не буде перейдена ця тонка грань між бажанням боротися з корупцією і тоталітаризмом? Ризик скотитися до тоталітаризму є завжди. Цілком може бути, що потім за допомогою РНБО почнуться розправи з особистими ворогами.

Візьмемо хоча б маніпуляції зі списком олігархів. Він нам досі невідомий. І як це сприймати? Що певним олігархам дають можливість домовитися з владою, щоб потім не потрапити в цей майбутній реєстр? Кому це вигідно?

У народу може наступити прозріння. І тоді після оплесків може пролунати: «Гасіть світло, зливайте воду».

До речі, я так і не побачив висновків, які слід було б зробити після того, як у березні-квітні російські війська посилено маршували вздовж наших кордонів. А на дворі вже червень.

— Якими повинні бути ці висновки?

— Влада в той момент посилено втовкмачувала народу в голову два меседжі: що Росія на нас не нападе і що НАТО нам допоможе. Тепер же меседж з точністю до навпаки — НАТО ніколи нам не допоможе, тому що Україна не є членом НАТО (тут я додав би — бо ми самі нічого не робимо, щоб домогтися цього, а тільки розповідаємо, що всі винні в наших бідах, окрім нас самих). Помилка влади в тому, що вона не готується до нападу Росії та не думає, що потрібно зробити, щоб ми не були захоплені зненацька і щоби кожен знав свій необхідний маневр. Ось чим потрібно займатися Раді нацбезпеки та оборони. А ще перевірити виконання рішень РНБО від січня 2019 року, де були зроблені висновки про введення воєнного стану в грудні 2018 року в ряді регіонів. Ми дуже швидко забули 2018 рік і тільки кричимо: «Рятуйте!» А самі нічого не робимо для власного порятунку.

Завдання Ради нацбезпеки та оборони — в першу чергу займатися безпекою країни та обороною, а не кримінальними авторитетами та олігархами, хоча це теж важливо. Уже сім років йде війна з Російською Федерацією. Людей потрібно навчити, як діяти, якщо, не дай Боже, почнеться щось серйозне.

— Це ви про своє дітище — про територіальну оборону.

— Так, це дійсно дітище. Як і Сили спецоперацій.

Є два законопроєкти про тероборону — вашої команди та президентської. Дуже гірко читати про ваші дискусії з Героєм України народним депутатом Забродським, який підтримує президентський законопроєкт. Ви, два бойових генерали, чітко розумієте, наскільки важлива територіальна оборона, але у вас є принципові розбіжності в підході до її створення, тому звинувачуєте один одного у всіх гріхах.

— Кожен має право на свою точку зору. Напевно, опонентам варто було б спочатку прочитати висновки Головного науково-експертного управління про наш законопроєкт та про президентський і порівняти їх. По нашому документу теж є зауваження, але у нас чітко сказано, що рушійна сила територіальної оборони — це народ. А президентський законопроєкт — це не про створення в країні системи кризового реагування на будь-яку загрозу, а лише, умовно кажучи, про війська територіальної оборони. Наш законопроєкт значно ширше.

— Може, треба шукати компроміси? А то люди пишуть коментарі типу «один генерал „мочить“ іншого». Закиди Забродського такі: «Пропонується створити ще одну армію поза межами Збройних Сил, із підпорядкуванням її такому собі центральному органу в складі Міністерства оборони. Судячи з розмаху авторів, такий орган повинен щонайменше бути аналогом, якщо не більш функціональною структурою, ніж Генеральний штаб ЗСУ.

— Та ніякої «другої» армії у нас не буде. З таким же успіхом вони можуть розповісти те ж і про Національну гвардію.

Вважаю, що народ повинен отримати можливості та вміння захищати себе у будь-якій ситуації. Якщо хтось боїться дати йому в руки зброю, то я ставлю запитання: шановні, значить ви боїтеся власного народу — підготовленого, озброєного і навченого? Я не боюся. Якби наш проєкт закону прийняли й він запрацював, країна отримала б ефективну працюючу структуру, яка буде надійною опорою для захисту національної безпеки. Але ось вам реальне ставлення держави до тих, хто хоче його захищати.

Ми пропонуємо на першому етапі створення територіальної оборони дати в руки 80 тисяч одиниць зброї, а потім ця цифра може зрости до 400 тисяч. Зрозумійте, у нас сьогодні офіційно 1,2 мільйона стволів знаходиться на руках. А скільки неврахованого? Когось це може зупинити? Ні. Так давайте очолювати процеси, а не удавати, що їх немає.

Народ у 2014 році показав, що він захищає державу. А зараз він хоче отримати можливість, навички й законну підставу для виконання своїх конституційних обов'язків.

— Колишній секретар РНБО Данилюк каже, що нинішня влада дуже закрита до альтернатив і взаємодії.

— Згоден. У них є дві точки зору: моя і неправильна. Я називаю чинну владу декабристами. Пам'ятаєте цитату Леніна: «Вузьке коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу»? Те ж саме і зараз.

Вони використовують інформаційні маніпуляції, причому досить високого рівня. Відкриймо 102 статтю Конституції, де написано, чим президент повинен займатися. «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору».

А у нас президент керує усім — запускає проєкти, будує дороги та садить дерева. Це все потрібно, безумовно, але для цього ж існує Кабінет міністрів. Однак з такими підходами Офіс президента скоро може повністю замінити уряд.

До того ж влада постійно нам вселяє, що в країні все добре, а завтра буде ще краще. Чекайте, вірте, сподівайтеся.

Нагадую, у нас парламентсько-президентська республіка, а не навпаки. Коли я був присутній на обговоренні проєкту закону «Про територіальну оборону» в парламентському комітеті з питань нацбезпеки, оборони та розвідки, то чітко чув, як депутати говорили: «Нам в Офісі президента сказали, потрібно робити ось так і так». Я запитав: «Шановні народні обранці, ви нічого не плутаєте?» Відповіли, що не плутають: «Ми виконуємо розпорядження Офісу президента».

— Ця локальна ситуація характеризує багато чого, що відбувається в країні.

— Насправді так і є. Проаналізуйте ще, хто у нас керує областями — де вони до цього працювали або служили. І стане зовсім не по собі.

— Ще одна цитата Данилюка: «Президент побудував систему управління країною, яка не дасть їй розвиватися».

— Підтримую повністю таку точку зору. Правильно підмічено.

— Ви стояли біля витоків Сил спеціальних операцій. Мало хто зі спецпризначенців розповідає про те, чим займалися на фронті. Один офіцер сказав мені, що про якісь спецоперації ми дізнаємося через десятиліття.

— Це правда. Я теж розповім про якісь епізоди, коли прийде час. Коли війна закінчиться. Але кілька прикладів героїчної поведінки своїх побратимів наведу.

3 червня 2017 року в лісопосадці поблизу селища Садовий на Луганщині група розвідників Національної гвардії в складі шести людей на чолі з підполковником Олександром Бойком потрапила під обстріл. Бойко отримав численні кульові поранення, несумісні з життям. Група повернулася до місця розташування. А тіло командира так і залишилося лежати на ворожій території.

Сашко довго служив в нашому 8-му полку спецпризначення, а потім перейшов в Національну гвардію. Для нас було справою честі, щоб його поховали по-людськи, тому ми почали активні пошуки. Шукали довго, але безрезультатно. Проте врешті-решт через два місяці група спецназу все ж таки вийшла на останки Бойко, хоча в той день це не було їхнім основним завданням. Напевно, Бог нас так вивів.

— А бойовики не забрали останки?

— Ні. Теж шукали, але не знайшли. Група повернулася, доповіла про все. Я дав команду. Вони взяли мішки для «двохсотих» і вночі все зробили. Посмертно Бойко отримав звання полковника.

Ми, на відміну від його підлеглих, своїх не кидаємо ні за яких обставин. На жаль, досі, хоча вже минуло чотири роки, не знаю, чи завершено розслідування у відношенні тих, хто кинув тіло свого командира. Чи покарані вони?

Другий приклад. Влітку 2014 року росіяни щосили прагнули вивезти дітей, особливо сиріт, з окупованих територій на «оздоровлення» в Росію. Якось до майора Олексія Пугачова звернувся директор Амвросіївського інтернату — бойовики хочуть вивезти 62 дитини. Буквально за лічені хвилини спланували операцію та успішно її виконали. Але досі за такий, без перебільшення, подвиг група Пугачова не нагороджена. Можна подумати, ми тоді щодня вивозили дітей з окупації і це для нас було рутинною роботою.

Так само досі не нагороджені ані підполковник Сергій Іванчук, ані сержант Іван Дєєв з 8-го полку спецназу, які 4 лютого 2017-го знищили в центрі окупованого Луганська начальника «народної міліції» полковника Анащенка. Це така неповага з боку держави. Півтора року минуло після їхнього звільнення з полону. Над ними там страшно знущалися. Але в Офісі президента не реагують на подання про нагородження і повертають документи. Тому що там сидять ті, кому наср… ти (так і напишіть) на тих, хто воює.

Ось президент приїхав 27 серпня минулого року в 3-й полк спецпризначення та нагородив чотирьох бійців годинниками. Честь йому і хвала. При цьому там величезна кількість людей, які досі не нагороджені за свої подвиги під час війни. В першу чергу тому, що в Офісі президента не бажають це зробити.

— Обмінів полоненими не було вже дуже давно. Минулого тижня суспільство знову заговорило на цю тему, оскільки були оприлюднені так звані «плівки Медведчука». Його спілкування з бойовиками викликає огиду. А цинізм взагалі зашкалює. Ви не брали участь в обмінах?

— Ні. Відповім так: ми проводили роботу, щоб обміни були. У червні 2017 року, щоб прискорити процес обміну, ми взяли в полон вісім бойовиків, один з них був росіянином. Звичайно, в той момент не афішувалося, що це діяли Сили спецоперацій. Всі лаври тоді діставалися механізованим бригадам.

Була ще шикарна операція, коли влітку 2016 року група 3-го полку спецпризначення «доставила» з непідконтрольної частини Донеччини фермера Бутрименка, який здав бойовикам дві групи спецназу 3-го полку.

Історія була така. 23 липня 2014 року в районі села Дмитрівка, біля самого кордону з РФ, терористи так званої «ДНР» збили з російського зенітно-ракетного комплексу два наших штурмовики Су-25. Один льотчик катапультувався і приземлився на окупованій території, за два кілометри від села Латишевого Шахтарського району. 29 липня відважні та досвідчені бійці вирушили на пошук. Завдання було вкрай небезпечним.

Для людей честі «сам гинь, а товариша виручай» — це не просто слова. У Латишеве група заїхала на подвір'я з ангаром, де їх тепло зустрів Бутрименко. Він запропонував переночувати у нього, а сам нібито поїхав у Сніжне провідати хвору дружину. Однак пізніше повернувся з бойовиками на БТРах і БМП, які оточили ферму. На пропозицію здатися спецназ відповів вогнем. Тоді бойовики почали в упор розстрілювати ферму з усіх боків. Бій був коротким. Десятеро хлопців загинули на місці зі зброєю в руках (це найбільші втрати українського спецназу в одному бою). Вони до кінця залишилися вірними військовій присязі. Це був справжній героїзм і самопожертва. Семеро людей потрапили в полон (потім їх вдалося повернути), врятувалися лише четверо. А Бутрименка потім судили та обміняли. Нічого страшного — вдруге ми його в полон вже брати не будемо.

— Чим тепер будете займатися? Ви написали в соціальних мережах: «Моє звільнення — це початок нового етапу боротьби з тим безладом, який існує в армії та державі».

— Буду продовжувати це робити, попри опір з боку чинної влади. Зараз мене вже нічого не стримує. Раніше я не мав права жорстко критикувати владу. Тепер маю. До того ж у мене колосальна підтримка народу.

Влада досі не зрозуміла, що вони найняті менеджери, а не боги та царі. Вони такі ж смертні, як і всі. Просто в даний момент їм довірили керувати країною. Але сьогодні ця довіра є, а завтра її може не бути, адже народ не тупий і не сліпий. Він усе бачить.