Від огороджених купалень до громадських пляжів: як виглядала київська Рив'єра століття тому

У другій половині ХІХ століття прибережну смугу Дніпра використовували не лише як зону причалів, трасу диліжансів і трамваїв, але і для відпочинку та купання. Особливо кияни цінували прохолодні й чисті тоді води Славутича в спекотну, як зараз, погоду.

У той час ознаки цивілізації не так явно виявлялися, тому для водних процедур використовували будь-яке затишне місце, приховане від сторонніх очей. Приховане, тому що купальники отримали розповсюдження лише в XX столітті, а до цього часу наші пращури плавали в "натуральному вигляді" — тобто голяка.

Згодом у 1870-х роках вздовж наддніпрянського шосе збудували огороджені купальні, окремі для жінок та чоловіків, з дощатими павільйонами для перевдягання. За відвідування таких купалень стягували платню, приблизно рівну платі за користування громадськими лазнями.

Для заможної публіки були зроблені індивідуальні вигородки-"номери". Облаштування купалень контролювалося міською думою. Вхід до закладів було заборонено нетверезим, хворим на інфекційні хвороби, особам у брудному одязі та собакам. Заборонялося прати одяг, митися з милом і плювати в воду — для цього були передбачені спеціальні плювальниці.

І лише починаючи з 1920-х років отримали розповсюдження пляжі загального користування. Традиції відпочинку біля води принесли до Києва німецькі офіцери та солдати, які у 1918 році декілька місяців перебували в місті.

На той час на європейських курортах вже з’явилися відкриті пляжі, де публіка проводила час в спеціальних костюмах для купання. Приклад німецьких офіцерів охоче наслідували кияни

Так Київ засвоїв сучасну манеру пляжного відпочинку. Більш того, подейкують, що саме в ці роки почав поширюватися культ "вільного тіла", і на київських пляжах з'явилися перші нудисти.